Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Взагалі-то я жодного уявлення не мала, що саме є тим його стилем, коли справа стосується ділового боку його життя. Якщо судити по історії з рецептом томатного соусу, з поняттям честі він також незнайомий.

Мабуть, потрібно було порціями, якось дозовано подавати йому цю підготовану на шляху до пентхауса промову, та я нервувала в його присутності і чомусь раптом боялася втратити усе завзяття, якщо ще раз погляну на боса й дозволю його вигляду, його стану — чи тому, яким він здавався, — вплинути на мене. А ще мені так зручно й затишно було в цій кімнаті. Десь глибоко в душі мені кортіло скинути вологе ганчір’я, перевдягнутись в пухнастий м’який халат, перекусити смаколиками, котрих купа у холодильнику, й завалитися в ліжко. Я вже звикла до усього тут — до тьмяного світильника на тумбочці й трьох книжок, які так і не почала читати, до подушки, яку я підкладала під втомлені ноги, до виду на місто з вікна, котре ховалося за важкими фіранками…

— Так-так, розумію, — кивком погодився Тоні, проте щось в його голосі натякало, що справжньою згодою тут і не пахне. — Та я радше поставив би тебе в позу та відшмагав, бо підстав для цього маю достобіса багато. Оце було б в моєму стилі, тобі так не здається? І по-людськи, мабуть, також.

Тримай себе в руках, Елізабет, тримай! Він хоче вивести тебе з рівноваги! Не піддавайся йому!

Гаразд, по-доброму не вийде, та я мала ще ту пляшку-заручницю, мабуть, саме час витягати винного козиря з рукава.

Я форкнула й звела очі до стелі, натякаючи, що він нестерпний — ніби Соретті цього й без мене не відав, — і вимислила спробувати ще раз, демонструючи небачені досі дива витримки. Врешті-решт, якось Тоні веде перемовини з партнерами, і це не скидається на цілковитий харасмент, я здатна достукатись до нього в інший спосіб, не тільки кулаком по цій вродливій зарозумілій вищиреній пиці.

— Зараз йдеться не про це.
— Проте це завжди стоятиме між нами. Невикористана можливість, так би мовити, — а він все не вгавав, тепер удавшись до соромітницьких каламбурів.

— Та ти знущаєшся з мене! — вибухнула я й наказала голосом з криці: — Припини негайно!

Терпіння скінчилось швидше ніж я розраховувала. Сподіваюсь, я не зірвусь остаточно й не спробую згодувати йому ту трикляту троянду. Якби поряд зі мною була зараз матуся, вона б ще запропонувала вимити його брудного рота з милом та святою водою.

Не допоможе, ма. Це ще не межа його манливої вульгарності.

— Добре, все, — відступив бос, схиливши голову вбік, ніби зважуючи подумки, чи достатньо я розгнівалась або підкинути ще трішки хмизу в багаття. — Попередні дні були не дуже, я скучив за бешкетництвом.

Тільки за ним?

Це питання ледь не вилетіло з мого рота, та я вчасно втрималась.

— Втім вони допомогли мені дещо збагнути, — далі вів Тоні, і я приготувалась до чергової порції неподобств. — Я не відпущу тебе, і крапка.

Я розгублено глипнула на нього. А куди поділось бешкетництво? Це ще воно? Чи ні?

Остання його заява пролунала цілком серйозно й твердо. Я взагалі гадки не мала, що він наважиться сказати це ось так прямо, вголос, дивлячись просто мені у вічі. Без тіні акценту, його слова були пофарбовані лише непохитністю, такою разючою, що ламала, що переборювала й нейтралізувала будь-які суперечки чи заперечення.

Клянуся, я заледве не скам’яніла від почутого. Я! Який там повторний вибух люті у відповідь…

— Чому?

Напевно, варто ще нагадати, що я не його власність. Проте частково це не зовсім так. Соретті найняв мене через агентство, офіційно, й візуально — принаймні поки що та у робочий час, — я належу йому. Я — підібрана за його смаками й параметрами жива лялька, яка бонусом ще й кістка у горлі Джаспера Бартолом’ю-п’ятого, і яку, якщо зірки зійдуться під текільним місяцем, він може грати час від часу.

Звучить геть паскудно.

Та сьогоднішня розмова з Сильвією дещо поліпшувала моє становище. Я подобалась Тоні. Подобалась. Мабуть, я не зможу вже забути про це.

Але й спитати напряму, чи це насправді так, сміливості не знайшлося.

Соретті розвів руками.

— Не хочу, щоб ти перейшла до когось іншого. Не хочу, щоб він витріщався на тебе. Не хочу, щоб уявляв, як в момент, коли ти прибираєш, заскочить тебе зненацька й візьме прямо там, біля шафи, — хвилиночку! Це і його навідували подібні думки, поки ми не переспали?! — Сама поміркуй, а якщо тобі трапиться другий Джаспер? Що тоді?

Бос не озвучив дещо, та поглядом натякнув. Слушне питання. Я ж наступного разу можу й не відбитися. Я не настільки самовпевнена, щоб вважати себе нездоланою, і не чемпіонка з боксу.

А ще другого такого поступливого як Тоні мені точно не здибати.

Та між нами аж занадто багато усього сталося, щоб ми мало змогу лишити усе в минулому ось так легко й повернути колишні файні дружні днини, коли я безтурботно кружляла перед ним задком й присікувалась до дівок, з якими він злягається.

— Ми ж переспали, — промимрила я, — ти мав би звільнити мене.

— А я не хочу, — байдуже відрубав він.

— Ти не спілкуєшся з крихітками, котрі відвідали твоє ліжко, — наполягала я.

— Облиш, — відмахнувся бос, ніби це була якась дрібничка, не багаторічна звичка, відома усім. — Я ж не ховаюся від половини Нью-Йорка у римських катакомбах, — як там кажуть? Усвідомлення — перший крок до одужання? Він принаймні не заперечував, що має аж надміру багато жінок. І на цьому гарні новини закінчуються, бо Тоні Соретті не з тих, кого можна виправити. — До того ж, напевне, корисно буде мати під носом живий доказ моїх божественних перемог у ліжку.

— Доказ перемог? Як опудало вбитої на полюванні тваринки? — обурено перепитала я. — Агов, я тобі не білка з простреленою гепою, щоб писочок лишився цілим і неушкодженим!

— Та я б білкою тебе і не назвав, — мовив він, схиливши голову в один бік, потім в інший, роздивляючись мене й оцінюючи, якою звіриною я можу бути.