Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

Коли я там лежу, ще в багні, я хочу більше всього на світі аби ніж Аарона пробив мене наскрізь, шоби я був мертвий, як той спекл, шоби я міг таки впасти на низ тої ями, вниз вниз вниз, поки не буде сама чорнота, вниз у ніщо де не буде Тодда, на котрого будуть вішати собак, котрий буде всьо псувати, підводити Бена, підводити Віолу, і я міг би вічно падати в ніщо і не мав би вже нічим переживати.

Але от, Манчі вилизує мене відтам.

— Відвали, — я піднімаю руку і відштовхую його геть.

Аарон міг мене вбити, так легко міг мене вбити.

Ніж у шию, ніж в око, ніж по горлу, я був повністю його, і він мене не вбив. Він знав шо робить. Він знав.

Він лишав мене аби мене найшов мер? Але чого він був настільки спереді армії? Як він міг так далеко вперед зайти без коня, як пан Прентіссмолоччий? Як давно він за нами йшов?

Як давно він вийшов з кущів і забрав Віолу?

Я трошки стогну.

От чого він лишив мене живим. Аби я міг жити і знати шо він забрав Віолу. Так він і виграє, нє? Отак він і заставить мене страждати. Жити і бачити в своєму Шумі як він її забирає.

І ніби як нова енергія пробігає через всього мене і я заставляю себе сісти, ігнорую біль і заставляю себе піднятися і важко дихати поки я навіть можу подумати про то шоби встати. Бардак у мене в легенях і біль у мене в спині заставляють мене кашляти ще більше, але я стискаю зуби і стримуюся.

Бо я мушу її знайти.

— Віола, — гавкає Манчі.

— Віола, — кажу я і стискаю зуби ще сильніше і пробую встати на ноги.

Але то забагато, біль забирає в мене ноги і я бухаюся назад у болото і я просто лежу міцно зв’язаний болем і пробую вдихнути і мій розум стає нечіткий і гарячий і в моєму Шумі я біжу і я біжу і я біжу в ніщо і я весь гарячий і я потію і я біжу у свому Шумі і я чую Бена зза дерев і я біжу до нього і він співає пісню, він співає мою колискову, пісню для хлопчиків а не для чоловіків, але коли я її чую моє серце стискається і це якось рановранці, коли сонечко вставало.

Я вертаюся до себе. Пісня йде зі мною.

Бо в пісні співається:

Якось рановранці, коли сонечко вставало,

Чув я, як дівчина в долині співала.

Не покидай мене, не залишай мене.

Я відкриваю очі.

Не покидай мене. Не залишай мене.

Я маю її знайти.

Я маю її знайти.

Я піднімаю голову. Сонце на небі але я без понятя скільки часу пройшло відколи Аарон забрав Віолу. То було якраз перед світанком. Зараз хмарно але світло такшо то може бути пізній ранок чи вже день. Це може бути навіть не той самий день, я цю думку пробую відігнати. Я закриваю очі і пробую послухати. Дощ припинився такшо вже не чути ніякого галасу, тільки Шум який я чую і він належить мені і Манчі, а ще далеке бесслівне шуміння лісових створінь, які живуть свої житя і нічо не мають до діла з моїм житям.

Ні звуку Аарона. Нема мовчазного простору Віоли.

Я відкриваю очі і бачу її торбу.

Вона випустила її в боротьбі з Аароном, а йому вона цікава не була, такшо він лишив її на землі ніби вона нікому не належить, ніби неважливо шо вона належить Віолі.

Торба повна дурнуватих і безкорисних речей.

Мої груди щемлять і я боляче кашляю.

Я здається не можу стояти такшо я повзу вперед і зіпаю від болю в спині і в голові але всеодно повзу, Манчі гавкає, він стривожений, «Тодде, Тодде», і так постійно, і це займає цілу вічність, натто, блін, довго, але я добираюся до торби і я маю нахилитися, сціпившись від болю, на цілу хвилину, перед тим як можу шось із тою торбою зробити. Коли я знову можу дихати, то відкриваю її і перебираю доки не нахожу коробку з пов’язками. Там лишилася одна штука, але має вистачити. Тоді я починаю знімати з себе сорочку, а для цього треба зупинятися ще більше, ще більше дихати, дюйм за дюймом, але нарешті сорочка злазить з мої пекучої спини і з мої пекучої голови і я бачу на цілій ній кров і болото.

Я нахожу скальпель у її медипаку і розрізаю пов’язку на два куски. Один кусок я кладу собі на голову, тримаю поки не приклеїться, тоді повільно тянуся собі за спину і ліплю другий кусок на спину. Хвилину воно болить навіть більше, коли матеріал пов’язки, люцькі клітини про які вона там у біса говорила, залізають у рани і зв’язують їх. Я стискаю зуби поки це робиться, але тоді ліки починають працювати і мені по жилах починає текти холодне. Я чекаю, поки воно запрацює аж так, аби я міг встати. Коли я перший раз стаю на ноги, то стою ще трохи нетвердо, але я таки можу хвилину постояти.

Ше за хвилину я можу зробити крок. А тоді ще один.

Але куда мені йти?

Я не уявляю, куда він її взяв. Не уявляю, скільки часу минуло. Він міг уже вернутися з нею до армії.

— Віола? — гавкає і повискує Манчі.

— Я не знаю, друже, — кажу я. — Дай подумаю.

Навіть коли бинти роблять своє діло, я не можу стояти геть зовсім прямо, але я стараюся зі всіх сил і роззираюся. Тіло спекла десь на краю того шо я бачу, але я розвертаюся так аби його не бачити.

Не покидай мене. Не залишай мене.

Я зітхаю і знаю шо робити далі.

— Нічого тута не зробиш, — кажу я до Манчі. — Треба вертатися назад до армії.

— Тодде? — скавчить він.

— Нічого тута не зробиш, — знов кажу я і викидаю з голови всьо крім руху.

Передовсім я маю знайти нову сорочку.

Я стою так аби спекл був за спиною і шукаю рюкзак.

Ніж дотепер пробиває тканину рюкзака і книжку всередині. Я не хочу торкатися цього і навіть у своєму затуманені я не хочу бачити шо сталося з книжкою але я мушу дістати ножа такшо я піччіпляю рюкзак ногою і сильно тягну. Не з першої спроби, але він вилазить з багна і я кидаю його на землю.

Я дивлюся, як він лежить на вогкому мохові. На ньому дотепер всюди кров. Переважно спеклівська кров, але є і моя кров, яскравіше-червона. Я думаю, шо це може означати, шо кров спекла попала в мою кров коли Аарон мене штрикнув. Я думаю, чи є ще якісь особливі віруси, які можна піччепити просто від cпекла.

Але більше нема часу думати.

Я відкриваю рюкзак і дістаю книжку.

Там є дірка у формі ножа через цілу книжку, аж до другого боку. Ніж такий гострий, а Аарон був такий сильний, шо книжці це майже не пошкодило. Усі сторінки розрізані наскрізь, від першої до останньої, моя кров і кров спекла лише трошки поплямували краєчки сторінок, так, їх дотепер можна читати.

Я дотепер можу її прочитати, дотепер міг би її прочитати.

Якшо колись заслужу.

Цю думку я теж відпихаю кудись убік і дістаю чисту