Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

дивиться на мене і я розумію, шо не можу дивитися їй в очі і дивлюся вбік.

Але коли я дивлюся вбік, то бачу рух за нею.

Я бачу, як кущі россуваються просто за нею.

І я бачу як вона бачить як я міняюся з лиця.

І вона розвертається якраз вчасно аби побачити Аарона, котрий виходить з лісу ззаді неї.

І він хапає її за шию одною рукою, і притискає тряпку до її носа і рота іншою рукою, а я гукаю і підхожу на крок уперед, я чую як вона кричить зпідтряпки і пробує відбиватися руками, але Аарон тримає її міцно, і поки я робив ще два чи три кроки, вона вже зомліла відтого шо там було на тряпці, а на моєму четвертому і п’ятому кроках він кидає її на землю, а Манчі ще в мене на руках, і в мене нема ножа, і в мене Манчі, і я можу лише бігти на нього і за сьомим кроком я бачу як він дістає дерев’яну палку, яка була причеплена до його спини, і махає нею в повітрі, і з розмаху б’є мене в скроню із

ХРУСЬ

і я падаю і Манчі звалюється з моїх рук і я валюся на землю на живіт і в мене в голові дзвенить так сильно, шо я навіть не можу опам’ятатися, і цілий світ стає нечіткий і сірий і в ньому лишається лише біль і я на землі і всьо хитається і ковзається і мої руки і ноги важать забагато аби підняти мене і моє лице у багні але наполовину повернуте вверх і я бачу як Аарон дивиться на мене на землі і я бачу його Шум, і в ньому Віола, і я бачу як він бачить мій ніж червоний у багні і він його піднімає і я пробую відповзти але вага мого тіла тримає мене на місці і я можу тільки дивитися як він стає наді мною.

— Більше ти мені не потрібен, хлопче, — каже він і піднімає ножа над своєю головою, і останнє шо я бачу — це як він зі всьої сили опускає ножа.

Частина п'ята

26. Кінець усіх речей

Падаю ні падаю ні будьласка допоможіть мені Падаю Ніж Ніж спекл спеки загинули всі спеки загинули ВІОЛА пробач будьласка пробач у нього спис ПАДАЮ Будьласка будьласка Аарон, ззаду тебе! Він іде! більше ти мені не потрібен, хлопче, Віола падає Віола Ід спекл ці крики і кров і ні ОТ ДИВІТЬСЯ дивіться от ні будьласка от дивіться він убив би нас Бен будьласка мені шкода Аарон! Біжи! І-Де Їх більше нам треба забиратися звіцци ПАДАЮ падаю темна кров Ніж мертвий бігти я вбивця будьласка ні СПЕКЛ Віола Віола Віола…

— Віоло! — пробую закричати я, але всюди чорно, всюди чорно беззвуків, чорно і я впав і не маю голосу…

— Віоло, — знову пробую я, і в мене в легенях вода, і боляче в животі, і болить, болить у…

— Аарон, — шепочу я до себе і ні до кого. — Тікай, це Аарон.

А тоді я знову падаю і все чорне…

…

…

— Тодде?

…

— Тодде?

Манчі.

— Тодде?

Я відчуваю собачий язик на свому лиці, а це значить шо я відчуваю своє лице, а це значить шо я знаю де воно є, і з подувом повітря, який долітає до мене, я відкриваю очі.

Манчі стоїть просто біля мої голови, переминається з ноги на ногу, нервово облизує губи і ніс, на оці дотепер пов’язка, він весь розмитий, такшо важко…

— Тодде?

Я пробую сказати його ім’я аби його заспокоїти але я лише кашляю і гострий біль проходить моєю спиною. Я ще лежу на животі в багні, куди я впав, коли Аарон…

Аарон.

Коли Аарон вдарив мене по голові своєю палицею. Я пробую підняти голову і сліпучий біль протягується правою стороною мого черепа, вниз аж до щелепи, і мені приходиться ще хвилину лежати сціпивши зуби аби переболіло і пересвітилось, і тільки тоді я пробую знов заговорити.

— Тодде? — скавчить Манчі.

— Я тут, Манчі, — нарешті бурмочу я, але це виходить з грудей як гарчання, забите слизом, і далі я ще більше кашляю…

І приходиться тамувати кашель через біль у моїй спині.

Моя спина.

Я викашлюю ще один кашель і жахливе відчутя розливається з живота по всьому мені.

Останнє шо я бачив перед…

Ні.

О ні.

Я ще трошки кашляю самим горлом, пробую взагалі не рухати м’язами, мені не вдається і я перечікую біль, аж доки він не влягається настільки, наскільки можливо, а тоді я пробую рухати ротом так, аби це мене не вбивало.

— У мені є ніж, Манчі? — зіпаю я.

— Ніж, Тодде, — гавкає він, і в ньому всьому турбота. — Спина, Тодде.

Він підходить аби знову лизнути моє лице, такий собачий спосіб зробити всьо кращим. А я лише дихаю і не рухаюся ще хвилину. Я закриваю очі і втягую повітря всередину, хоть мої легені жаліються і, здається, вже повні.

«Я Тодд Г’юїтт», — думаю я, а це дарма, бо от воно всьо вертається, тягне мене вниз, і кров спекла, і налякане лице Віоли, і Аарон, котрий виходить з лісу і забирає її…

Я починаю хлипати, але біль від хлипаня такий сильний, шо цілу хвилину я почуваюся паралізований, і живий вогонь горить у моїх руках і спині, і я нічого не можу зробити, лише страждати поки він не перейде.

Поволі, поволі, поволі, я починаю діставати одну руку спід-себе. Моя голова і моя спина болять так сильно, шо я думаю, шо на якийсь час зомлію, але я знову прокидаюся і поволі, поволі, поволі піднімаю руку і дістаю її спід-себе, проходячи пальцями по мокрій брудній сорочці і по мокрому брудному рюкзаку, який дивовжно дотепер на мені, і я провожу пальцями, аж поки натикаюсь на неї.

Ручка ножа. Стирчить з мої спини.

Але я мав померти.

Я мав померти.

Я мертвий?

— Немертвий, Тодде, — гавкає Манчі. — Торба! Торба!

Ніж стирчить у мені, високо біля лопаток, біль дуже точно про це каже, але ніж спочатку пройшов через рюкзак, щось у рюкзаку зупинило ножа, і він не пройшов аж до…

Книжка.

Мамина книжка.

Я знову відчуваю своїми пальцями, так повільно як лише можу, але так, Аарон підняв руку і вдарив ножем спочатку через книжку в рюкзаку, і книжка не дала ножеві пробити мене наскрізь.

(Як я пробив спекла.)

Я знову закриваю очі і пробую вдихнути так глибоко як можу, а тоді затримати повітря доки пальцями не вхоплюся за ножа, а тоді приходиться дихати і чекати доки біль не пройде, а тоді я пробую його витягнути, але це найваща на світі річ і я мушу чекати і дихати і пробувати знову і я тягну і біль в моїй спині посилюється ніби вистріл з рушниці і я бестямно кричу, коли відчуваю як ніж виходить з мої спини.

Я зітхаю і віддихуюся хвилину і пробую не заплакати зову, і тримаю ножа вже не в собі, але ще в книжці і в рюкзаку.

Манчі ще раз лиже моє лице.

— Гарний хлопчик, — кажу я, хоть і не знаю нашо.

Я витрачаю, здається, ціле житя, аби зняти лямки рюкзака зі своїх рук і нарешті змогти відкинути ножа з усім іншим геть. Навіть тоді я і близько не можу встати, і я певно знову відключився, бо Манчі знову лиже моє лице і я мушу відкрити очі