Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

сорочку. Я кашляю, коли це роблю, і навіть з пов’язкою мені боляче такшо мені приходиться зупинитися. Мої легені ніби налиті водою, ніби в мене в грудях купа ріні, але я надягаю сорочку, я збираю всьо корисне шо можу найти в свому рюкзаці, якийсь одяг, мій власний медипак, який не зруйнував ні пан Прентіссмолоччий, ні дощ, і я перекладаю речі і мамину книжку до торби Віоли, і кладу їх досередини, бо я вже точно ніяк не зможу нести рюкзак.

А питаня таки лишається, нє?

Куда мені йти?

Я піду по дорозі назад до армії, от куда.

Я піду до армії і якось її порятую, навіть якшо проміняю себе на її.

І того я піду без зброї, нє?

Нє, так не вийде.

Я знову дивлюся на ножа, котрий сидить у моху ніби річ без властивостів, річ, зроблена з металу, настільки відділена від хлопця, наскільки можливо, річ, котра скидає з себе всю провину на хлопця, котрий його використовує.

Я не хочу його торкатись. Абсолютно. Ніколи знову. Але маю пересилити себе і відчистити кров, наскільки зможу, об вологе листя і маю заховати його в себе за поясом, який дотепер на мені.

Це я маю зробити. А вибору не маю.

Спекл лишається в мене десь на краю зору, але я не дивлюся на нього, коли розбираюся з ножем.

— Ходи, Манчі, — я перекидаю Віолину торбу через плече так обережно, як лише можу.

Не покидай мене. Не залишай мене.

Час іти.

— Ми її найдемо, — кажу я.

Я повертаюся такшо табір за спиною і йду до дороги. Краще просто вийти на неї і піти назад до них так швидко як я лише зможу. Я почую їх наперед і зможу забратися з дороги і тоді напевно найду якийсь спосіб її врятувати.

А це означає шо з ними, можливо, скоро прийдеться зустрітися.

Я пробиваюся через ряд кущів, коли чую, як Манчі гавкає.

— Тодде?

Я повертаюся, пробуючи не бачити табір.

— Пішли, хлопчику.

— Тодде!

— Я сказав, пішли. Серйозно.

— Сюди, Тодде, — гавкає він і махає оцупком хвоста.

Я майже повністю повертаюся до нього.

— Шо ти казав?

Він показує носом у другому керунку від того, в якому йду.

— Сюдою, — гавкає він.

Він лапою здирає пов’язку з ока, скидає її і примружує на мене своє ранене око.

— Шо значить «сюдою»? — питаю я, відчуваючи в грудях відчутя.

Він киває головою і тицяє передньою лапою в керунку, який веде не лишень від дороги, але і від армії.

— Віола, — гавкає він, нарізаючи коло, а тоді знову повертаючись у ту сторону.

— Ти її внюхав? — я питаюсь, а в моїх грудях шось піднімається.

Він гавкає «гав», яке значить «так».

— Ти відчуваєш запах?

— Сюдою, Тодде!

— Не назад на дорогу? — перепитую я. — Не назад до армії?

— Тодде? — гавкає він, відчуваючи підйом у мому Шумі і сам захоплюючись.

— Ти певен? — кажу я. — Ти маєш бути певен. Мусиш.

— Сюдою! — і він біжить геть, через кущі і по стежці, паралельній до річки, геть від армії.

І до Притулку.

Хто знає чого він так робить, та й кого то гребе — я кидаюся за ним так швидко, як тільки мені дозволяють рани, як тільки я бачу, як він біжить вперед, я думаю сам до себе: «Хороший хлопчик, оце ж хороший хлопчик».

27. Ідемо далі

— Сюдою, Тодде, — гавкає Манчі, заводячи нас за прискалок.

Відколи ми пішли зі спеклівського табору, земля ставала все нерівніша і нерівніша. Ліс піднімався на горби, от уже годину чи дві, а ми піднімалися вслід за лісом, і опускалися вслід за лісом, і знову піднімалися, і деколи наше пересуваня більше нагадувало похід чим біг. Коли ми вибиралися на одну вершину, то з неї було видно більше і більше вершин, які тягнулися далі перед мною, під деревами були горби, деякі з них такі круті, шо легше було їх обійти чим перейти. Дорога і річка таксамо звивалися через них своїми зміїстими дорогами справа від мене, і деколи їх можна було побачити хіба з самої вершини.

Як би добре бинти не старалися тримати мене при купі, кожен крок шматує мою спину і мою голову, і раз у раз мені треба зупинятися і поблювати на голодний шлунок.

Але ми йдемо далі.

«Швичче, — думаю я сам до себе. — Іди швичче, Тодде Г’юїтте».

Вони нас випережають принаймі на денний перехід, може навіть на півтора денний, і я не знаю де вони йдуть чи шо Аарон планує зробити як вони туда дійдуть, такшо ми йдемо далі.

— Точно? — постійно питаю я Манчі.

— Сюди, — постійно відгавкує він.

А це взагалі бессмислу, бо ми з Віолою би всеодно йшли сюдою, йшли би за річкою, подалі від дороги, до Притулку. Я не знаю, чого Аарон туда йде, я не знаю, чого він пішов поперед армії, але тудою Манчі чує свої запахи, такшо тудою ми і йдем.

Ми йдемо через полудне, вверх, вниз, вперед, через дерева, які міняються від дуже листяних дерев на рівнинах до більше голчастих дерев, вищих і подібніших на стріли. Дерева навіть пахнуть інакше, в повітрі їхній різкий запах, який я відчуваю на язик. Ми з Манчі перескакуємо через всякі різні струмки і потічки, які вливаються в річку, і по дорозі час відчасу зупиняюся набрати ще води до пляшок.

Я пробую взагалі не думати. Я пробую зберігати розум націленим вперед, на Віолу і то шоби її найти. Я пробую не думати про її вигляд коли я вбив спекла. Я пробую не думати про то як вона мене боялася чи як вона відходила від мене, ніби я міг їй шось зробити. Я пробую не думати про то яка вона мала бути налякана коли по неї прийшов Аарон, а я нічо не міг зробити.

І я пробую не думати про шум спекла і про страх який в ньому чувся чи про то як він мав здивуватися через то, шо його вбили за просте рибацтво, чи про то, як там шось хруснуло під моєю рукою, коли я встромив ножа, чи про то, яка темночервона була кров, котра витікала з нього на мене, чи здивуваня, яке витікало з його Шуму в мій Шум, коли він помирав коли він помирав коли він помирав коли він…

Не хочу про це думати.

І ми йдемо далі. І ми йдемо далі.

День переходить у ранній вечір, ліс і горби, здається, ніколи не закінчаться, і з’являється ще одна проблема.

— Їсти, Тодде?

— Нема більше нічо, — кажу я, а під моїми ногами сковзається багно, бо ми спускаємося вниз по схилу. — Для себе я теж нічо не маю.

— Їсти?

Я навіть не знаю, коли я останній раз їв, не знаю навіть, коли я реально спав, як на то, бо лежати у відключці — то вам не спати.

Я вже навіть не знаю, через скільки днів стану чоловіком, але, мушу вам