Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

Глава 23

Бажання? Яке ще бажання? Про що він взагалі каже?

Але часу на те, щоб добре обміркувати слова сусіда, не було. Все таки ректор не встиг далеко піти і міг побачити на власні очі мого особистого «стриптизера».

І що тоді? 

Залишитися без роботи? І вкотре довести татові, що я без нього нічого не варта? А Ігорьок-то своєю секретаркою як буде задоволений, можу тільки уявити...

Ні-ні-ні.

Не можна допустити звільнення. Руслана ніхто не побачить. Тільки не зараз.

— Руслане, блін, як же ти невчасно, — я голосно вилаялася, привертаючи й без того непотрібну увагу натовпу. Дві студентки поруч, не соромлячись, витріщилися на нас.

— Коротєєва, Самсонова, — блискавично згадала їхні прізвища, — ви б краще повторили матеріал лекцій, — жестом руки вказала на їхні зошити, — а не безпардонно дивилися на викладача, — присоромила їх, намагаючись піти з Русланом непоміченою.

Адже ніхто нас більше не бачив? Правда? 

Немов спійманий злочинець я обвела швидким поглядом коридор, але здається, інші студенти були зайняті та захоплені чимось своїм. Нікому не було до нас ніякого діла.

Та й Івана Геннадійовича на горизонті не видно.

І чого я так завелася?

Мабуть, всьому виною моя параноя і страх залишитися без роботи.

— Тань, мені потрібна твоя допомога, — почав розгублено Руслан, поки я за руку тягла його до світло-бежевих дверей.

— Мовчи, мовчи, — перебила я сусіда. Ще раз озирнулася і швидко заштовхала сусіда до бібліотеки.

По реакції Руслана було зрозуміло, що своєю поведінкою я збила його з пантелику. У золотисто-карих очах спалахнуло німе запитання, вилиці на обличчі загострилися.

— Танюш, що за шпигунські ігри? — хрипко засміявся сусід, коли ми нарешті сховалися від зайвих свідків у залі книгосховища. Він сперся спиною до гладкої дерев'яної поверхні і зі своєю фірмовою усмішкою чекав на відповідь.

— Руслане, не можна! Не можна було приходити до університету! Через тебе мене можуть звільнити! Навіщо ти…

— Ч-ш-ш-ш, ви що собі дозволяєте? Молоді люди! 

Я злякано сіпнулася від незадоволеного жіночого голосу позаду.

За високою кафедрою із засудженням на нас дивилася Віра Костянтинівна, бібліотекарка у допотопних рогових окулярах.

Господи, зовсім про неї забула!

— Добридень! — тільки й зуміла з себе видавити, гублячись від страху, що вона нас здасть Івану Геннадійовичу.

— Тетяно Юріївно, люба, ви ж не дурна студентка, а викладачка! Що за поведінка? Не можна тут шуміти! — гнівно заголосила вона. Солідна сивоволоса жінка, років сімдесяти, якщо не більше. Віра Костянтинівна працювала в бібліотеці багато років і, здавалося, закінчить свій тлінний шлях у стінах цього книгосховища, настільки була старою. — Я скаржитимуся ректорові, якщо не вгамуєтесь!

Ні-ні-ні! Тільки не ректорові!

— Вибачте нас, будь ласка, — благала я, аби бібліотекарка не зробила обіцяне. Швидко підбігла до кафедри. — Віро Костянтинівно, — нахилилася і вже пошепки додала я, — з мене шоколадка. Дві. Три. П'ять? — закінчила напівпитанням, не знаючи, яка кількість солодкого підкупу влаштує її.

— Ох, Танечко, — жорстка лінія її рота різко змінилася милою усмішкою, — знаєте Ви мої маленькі слабкості, — гиготнула бібліотекарка зовсім по-дружньому. Зморшкуваті щоки вкрилися рум'янцем. — Давайте тоді чотири шоколадки, і я збережу Ваш маленький секрет, — не соромлячись, промовила Віра Костянтинівна. Вона насилу піднялася з широкого стільця, пригладила долонями трикотажну сукню.

— А чому лише чотири? — Руслан підійшов ближче до нас.

— А як кажуть «Ні вашим, ні нашим», — хитро підморгнула нам бібліотекарка, — зійдемося на чотирьох шоколадках, а то я й так товста, як вагітний бегемот, — на доказ вона пройшлася руками по витинаючому животі. — П'ята буде зайвою.

— Ну яка Ви товста, — сусід уже на повну включив свою чарівність. Теж нахилився над кафедрою і впевнено промовив: — Красива, доглянута, з чудовою фігурою жінка, у самому розквіті сил… От був би я старший… — мрійливо протягнув, а я мало не пирснула зі сміху. Це було дуже мило насправді.

— Ой, ну як скажете. Дякую, — ледь помітні ямочки на щоках Віри Костянтинівни видали її збентеження. — Ну що ж, молодь, я піду чай поп'ю в їдальню, а ви поки побалакайте про своє, — вона тихо гиготнула і вийшла з зали бібліотеки, щось попутно розмірковуючи про кохання, шалені гормони і прекрасних чоловіків.

— Шоколадки завтра вже принесу, — я безглуздо сповістила бібліотекарку, поки вона не зникла за дверима.

— Ви головне на весілля не забудьте запросити, а шоколадки — це так, не обов'язково, — кинула вона через плече, не обертаючись, і засміялася. Сміх у неї був хрипкуватий, більше схожий на кашель. І через нього я пропустила сенс фрази бібліотекарки.

Хоч одна нормальна людина в університеті. Ніколи б не подумала, що Віра Костянтинівна, яка вічно бурчить, настільки хороша.

Дякую тобі, Господи, за таке везіння та розуміння!

— Що трапилося, Руслане? — вмить згадала про сусіда, що стояв поруч. Обернулася до нього і з викликом втупилася. — Ти чого прийшов? Що це за термінова справа? Не можна було зателефонувати?

Відчувала, що злюся. Що мене розриває від роздратування та обурення. Хоча Руслан тут взагалі був ні до чого. Все через тата та його дебільний контроль.

— Тань, у тебе ПМС чи що? — сусід трохи помітно посміхнувся і повів пальцями по моїй щоці. — Що за зміна настрою така? Що за паніка та зайві рухи тіла? Ховаєш мене, як особливо небезпечного злочинця. Адже вранці все добре було.

— Тому що не можна, — коротко кинула і попрямувала до високих дерев'яних стелажів.

Пальчиками пройшлася по обкладинках книг, шукаючи потрібні підручники для дипломника. Адже консультацію ніхто не скасовував. Потрібно підготуватись.

Книжковий пил лоскотав ніздрі, і я кілька разів чхнула. Так, нечасто теперішні студенти відвідують бібліотеку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍