Майкл Крайтон - Загублений світ

— Наприклад?

— Наприклад, є інші правила, що впливають на результат.

— Ти хочеш сказати, що еволюція кимось спрямовується?

— Ні,— відповів Малкольм. — Це креаціонізм і це неправильно. Просто неправильно. Але я хочу сказати, що вплив природного відбору на гени — це ще не вся історія. Це занадто просто. Тут задіяні й інші сили. Молекула гемоглобіну являє собою білок, що ніби сандвіч обгортається навколо центрального атома заліза, який зв’язує кисень. Гемоглобін розширюється та стискається, коли поглинає та віддає кисень, ніби крихітні молекулярні легені. Тепер ми знаємо послідовність амінокислот, які складають гемоглобін. Але ми не знаємо, як їх скласти докупи. На щастя, нам не потрібно це знати, бо коли ти створюєш молекулу, вона складається сама. Самоорганізується. І знову й знову виявляється, що живі істоти мають здатність до самоорганізації. Протеїн складається. Ензими взаємодіють. Клітини вибудовуються, щоб сформувати органи, а органи вибудовуються, щоб сформувати цілісний організм. Організми об’єднуються у популяцію. А популяції організуються і стають частиною біосфери. З точки зору теорії складності, ми починаємо розуміти, як може відбутися ця самоорганізація і що вона означає. І це означає істотну зміну в тому, як ми розглядаємо еволюцію.

— Але, — сказав Арбі,— еволюція все одно мусить бути наслідком впливу навколишнього середовища на гени.

— Не думаю, що цього достатньо, Арбі,— відповів Малкольм. — Я думаю, що тут є більше чинників, — їх має бути більше, навіть для того, щоб пояснити, як виник наш власний вид. Близько трьох мільйонів років тому, — продовжив він, — деякі види африканських приматів, які жили на деревах, спустилися на землю. У цих приматах не було нічого особливого. Мозок в них був маленький і вони не були надто розумними. У них не було пазурів або гострих зубів для захисту. Вони не були сильними чи прудкими. У них, звичайно, не було жодних шансів поряд із леопардом. Але саме тому, що вони були низенькими, ці примати почали вставати на задні лапи, щоб піднятися над високою африканською травою. Так все й почалося — зі звичайних мавп, які намагалися щось побачити за травою. Минав час, мавпи все більше часу проводили у вертикальному положенні. Це залишало вільними їхні руки, тож вони могли робити різні речі. Як і всі мавпи, вони користувалися знаряддями. Шимпанзе, наприклад, використовують прутики, щоб ловити термітів тощо.

З часом наші мавпячі предки створили складніші інструменти. Це стимулювало їхній мозок розвиватися за своїми розмірами та складністю. Все почало відбуватися за спіраллю: складні мізки викликали створення більш складних інструментів. І в еволюційному плані наш мозок буквально вибухнув. Приблизно за мільйон років він збільшився вдвічі. І це створило для нас проблеми.

— Які?

— Наприклад, при народженні. Великий мозок не може пройти через пологовий канал — а це означає, що під час пологів помирають і мати, і дитина. Це не дуже добре. Якою була відповідь еволюції? Зробити так, щоб людські немовлята народжувалися на найбільш ранньому етапі розвитку, коли їхній мозок достатньо малий, щоб пройти через таз. Це схоже на сумчастих тварин — їхній розвиток відбувається здебільшого поза тілом матері. Мозок людського малюка збільшується вдвічі під час першого року життя. Це гарне рішення проблеми з народженням, але воно створює інші проблеми. Це означає, що людські діти будуть безпомічними довгий час після того, як народилися. Немовлята багатьох ссавців можуть ходити вже за кілька хвилин після народження. Інші починають ходити вже за кілька днів або тижнів. Але людські немовлята не можуть ходити протягом цілого року. Прогодувати себе вони не можуть ще довше. Тож першою платою за великий мозок стало те, що наші предки були змушені розвиватися далі, створювати стабільні суспільні організації, що дозволяли догляд за дітьми протягом років. Ці абсолютно безпорадні діти з великими мізками змінили суспільство. Але не це було найважливішим наслідком.

— Ні?

— Ні. Народитися в незрілому стані — це означає, що людські немовлята мають несформовані мізки. Вони не народжуються з великою кількістю інстинктів, вродженої поведінки. Новонароджений може інстинктивно смоктати і хапатися за щось, але це і все. Складна людська поведінка взагалі не є інстинктивною. Тож людським спільнотам довелося розвивати освіту, щоб тренувати мізки своїх дітей, вчити їх, як треба діяти. Кожне людське суспільство витрачає величезну кількість часу й енергії, навчаючи своїх дітей, як правильно поводитися. Погляньте на більш примітивне суспільство, десь у джунглях, і ви побачите, що кожна дитина там народжується серед мережі дорослих, які відповідальні за її дорослішання. Не лише батьки, а й тітки, дядьки, дідусь з бабусею та племінні старійшини. Одні вчать дитину полювати, збирати їжу або плести; інші — розповідають про секс та війну. Але обов’язки чітко визначені, і якщо в дитини немає, скажімо, брата матері, щоб здійснювати конкретну просвітницьку роботу, то люди збираються разом і призначають заміну. Тому що виховання дітей є, в деякому сенсі, причиною, з якої суспільство існує в першу чергу. Це найголовніше, що відбувається, і це кульмінація всіх інструментів, мови і соціальної структури, яка склалася. Тож нині, за кілька мільйонів років, у нас є діти, які користуються комп’ютерами.

Якщо ця картина справжня, то як діє природний відбір? Чи діє він на тіло, збільшуючи мозок? Чи діє він на послідовність розвитку, виштовхуючи на світ немовлят? Чи впливає на соціальну поведінку та догляд за дітьми? Чи, може, він впливає на все — на тіло, розвиток та соціальну поведінку?

— Скрізь і одночасно, — сказав Арбі.

— Я думаю, що так і є,— погодився Малкольм. — Але також можуть існувати якісь іще частини цієї історії, що виникли автоматично внаслідок самоорганізації. Наприклад, немовлята всіх видів мають характерний зовнішній вигляд. Великі очі, великі голови, маленькі личка, неузгоджені рухи. Це стосується дітей, цуценят і пташенят. І це, здається, спонукає дорослих всіх видів ставитися до них ніжно. У певному сенсі, можна сказати, що зовнішність немовляти, схоже, самоорганізує поведінку дорослих. І в нашому випадку теж.

— Який це має стосунок до вимирання динозаврів? — спитав Торн.

— Принципи самоорганізації можуть діяти на гірше або на краще. Подібно до того, як самоорганізація може координувати зміни, вона може привести популяцію до занепаду і спричинити втрату нею певних навичок. На цьому острові я сподіваюся побачити самоорганізовану адаптацію у поведінці справжніх динозаврів — і це розповість нам, чому вони вимерли. Насправді я впевнений, що ми вже знаємо, чому вимерли динозаври.

Писнуло радіо.

— Браво, — почувся у динаміку голос Левіна. — Я не зміг би краще сказати. Але, може, вам краще побачити, що тут коїться назовні? Паразаври роблять щось дуже цікаве, Іяне.