Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

Ішов якось святий до церкви, і приступив до нього чоловік чесний і доброродний, його ж бо маєтка злодії покрали, і втрапив у зубожіння велике. Помилосердствував щодо нього патріярх, що такий чоловік чесний та славний раптово від великого багатства у великі нестатки прийшов, сказав на вухо слузі, повеліваючи церковним економам, щоб дали тому чоловікові п'ятнадцять літрів золота. Побачили економи, що мало є золота у церковній скарбниці, не послухали повеління патріярхового і тільки п'ять літрів дали, а десять притримали. Коли повертавсь із церкви у дім святий патріярх, приступила до нього жінка одна вельми багата і славна й подала до рук його хартію, в якій написала, що дарує на церкву п'ятсот літрів золота. Прийняв-бо хартію патріярх і, прочитавши її, збагнув од благодаті Духа Святого, який у ньому жив, що не все дала жінка ота, що поклала в розумі своєму дати, — так Бог уладнав через те, що не все дали економи тому убогому чоловікові, якому Іван повелів дати п'ятнадцять літрів. Прийшов-бо додому, закликав економів і запитав їх: "Скільки дали чоловікові, злодіями обкраденому?" Вони ж збрехали, кажучи: "П'ятнадцять літрів золота, як повелів ти, владико".

Святий же викрив брехню, і скупість, і непослух їхній і рече їм: "Через вас забрав Бог тисячу літрів золота, бо та благочестива жінка хотіла дати нам тисячу п'ятсот, але оскільки ви не послухали мене й утримали десять, через те наладнав Бог жінку, щоб утримала тисячу. Коли мені не вірите, то самі звістіться про це". І, пославши, закликав чесну ту жінку, й перед іконами запитали її, кажучи: "Скажи нам, пані, скільки із любові своєї до Бога намислила ти до церкви принести золота?" Вона ж, бачачи, що не утаїться від святого її намір, мовила: "Воістину, владико, кілька днів тому написала на хартії подати у святі твої руки тисячу і п'ятсот літрів золота. Коли ж минули ті дні, розгорнула хартію і знайшла, що невідь-як загладжено тисячу, тільки п'ятсот залишилося. І помислила подумки, що не доброволить Господь більше як п'ятсот літрів віддати твоїй святині, — і учинила так". Це почувши, злякалися економи вельми й посоромилися, припали до ніг святого й просили прощення.

Якось через нашестя чужоплемінних стеклося багато люду до Олександрії — і учинився голод великий. Святий же Іван, живлячи без числа голодних людей, витратив усього маєтка церковного, ще й заборгував тисячу літрів золота. Був же один клирик, що пойняв другу жінку після смерті першої, і, не мігши більшого сану сподобитися, написав до патріярха таке: "Маю багато пшениці, яку всю через твої руки хочу віддати Христу, ще і золота сто і п'ятдесят літрів обіцяю, тільки учини мене дияконом". Святий же закликав його і докорив за святокупство, кажучи: "Пізнай гріха свого і бійся Гієзієвої кари, сильний Бог і без твоєї пшениці та золота живити нас у день голоду". Так тому клирикові говорив, і прийшов вісник, звіщаючи, що від Сикилії два церковні кораблі прийшли з великою кількістю пшениці. Це почувши, патріярх упав на коліна, дякуючи Богові, котрий не полишає тих, що уповають на Нього.

Згадаймо ж тут покірливість, смирення та незлоб'я святого Івана. Два клирики були покарані за якийсь прогріх дочасним відлученням; один із них смирився і покаявся, а другий ще більше розізлився і на патріярха гнівався, творячи більшу злобу. Патріярх же, те почувши, хотів його покликати до себе і добрими словами впокорити й повчити його, щоб припинив злобу свою, однак забув те учинити, — Бог так уладнав, щоб більше Іванове смирення всім на користь явилося.

Якось в один визначений день, здійснюючи безкровну жертву в церкві, пом'янув того клирика, що гнівався на нього, заодно пом'янув і Христові слова, мовлені в Євангелії: "Коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником і піди; примирись перше з братом своїм". Відступивши трохи від олтаря, покликав того клирика й припав до ніг його, просячи в нього прощення. Злякався ж клирик, бачачи таке патріярха свого смирення, і сам навзаєм упав йому в ноги, просячи із плачем прощення. І так замирився із клириком своїм Іван, повернувся до олтаря і, з відвагою здійснюючи жертву, сказав: "І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". Клирик той виправився, жив боговгодно, по тому і священичого сану сподобився.

Ще й іншим способом покірливість свою показав святий Іван. Один простолюдин із жителів олександрійських вельми очорнив докучними й докірливими словами його небожа на ймення Георгій. Прийшов-бо Георгій до дядька свого, блаженного Івана, жалівся із плачем на чоловіка, що його очорнив. Патріярх же, бачачи небожа свого вельми враженого і бажаючи втішити його жаль та скорботу, ніби гніваючись на безчесника, сказав: "Як дерзнув він, низькородний, безчестити улюбленого мого небожа! Благословен Бог, що відомщу тому докучникові і вчиню йому таку річ, від якої вся Олександрія здивується!" Цими словами дядьковими Георгій трохи втішився, впокорився і перестав плакати. По тому Іван, котрий воістину був покірливий і смиренний серцем, почав Георгію говорити: "Улюблений сину, коли хочеш моїм небожем називатися, то готовий будь не лише докуку терпіти, а й рани дістати і все заради Бога відпустити ближньому. Хочеш доброродним явитися, то не від крові, а від добродійства шукай доброродства. Те ж бо істинне є доброродство, котре не так славою прародичів, як словами добрими, боговгодним життям прикрашається". Таке і більше святий Іван прорік до Георгія, закликав управителя і повелів, щоб від того чоловіка, котрий Георгія очорнив, не брати церковної данини, а що він мав давати в усі літа, хай залишить його жити від цього вільним. І учинив Іван чоловікові тому, як обіцяв, таку річ, що з неї здивувалася вся Олександрія: замість помсти й покари добродійство виказав йому.

Бажав же блаженний Іван в умі своєму завжди пам'ятати про смерть. Повелів зробити собі труну, але не докінчити, і заповів майстрам, щоб у всі визначені свята приходили до нього й казали перед усіма велеголосно: "Гріб твій, владико, дотепер ще не кінчений, повели-бо закінчити його, бо смерть, як злодій, приходить, і не знати, в який час прийде!" — так собі святий Іван пам'ять смертну подавав і завжди до відходу готувався.

Одного дня прийшов до святого один вельможа багатий і трапилося йому уздріти постіль святого, що була лихою ковдрою покрита. Пішов-бо до