Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

Звістили йому якось будівничі церковні, що якісь дівиці, добре одягнені, посеред убогих стоять, милостині просячи, і запитали його: "Чи належить подавати милостиню тим дівицям, як і іншим жебракам?" Відповів патріярх: "Коли Христові ви є раби і смиренного Івана послушники, то подавайте, як Христос повелів, не дивлячись на лиця, ані не запитуючи про життя тих, що від вас беруть; знайте, що не своє даємо, але Христове, даваймо ж, як Він повеліває. Коли ж гадаєте, що не стачить маєтка церковного на таку численну милостиню, я вашого маловір'я не хочу бути причасником: вірую ж Богові, що коли б від усього всесвіту убогі прийшли до Олександрії, милостиню від нас узяти бажаючи, і тоді не обіднів би той маєток церковний".

І повідав їм на знищення маловір'я таку річ.

"Коли був у Кипрі, маючи п'ятнадцять літ, однієї ночі спав я, і явилася дівиця вельми красна і світло зодягнена, і вінка оливкового на голові мала. Ставши ж біля ложа мого, легенько штовхнула мене в ребра, і збудився я й побачив: не уві сні вже, але явно стояла переді мною. І запитав її: "Хто ти є і як дерзнула зайти до мене сплячого?" Вона ж, весело позираючи на мене очима та світлим лицем, тихими усміхненими вустами рече: "Я є старша дочка великого Царя і перша поміж дочками Його". Це почувши, я поклонився їй. Вона ж знову почала говорити до мене таке: "Коли візьмеш мене собі за друга, то я виклопочу тобі у Царя велику благодать і заведу тебе перед Нього, ніхто-бо перед Ним не має більше відваги, як я; я Його із небес на землю звела й учинила, що в плоть людську одягся". Сказала це і зробилася невидима. Дивувався пречудовному тому видінню і, розмірковуючи подумки, сказав: "Воістину Милосердя явилося мені у подіб'ї дівиці — про це свідчить вінок оливковий на її голові, котрий є знаменням милосердя. Свідчать і слова, мовлені від тієї дівиці: "Я, — сказала, — бога з небес на землю звела й воплочення учинила", бо Творець, бачачи людину, яка гине, захотів збавити її від погибелі, нічим-бо інший не зрушений був, тільки милосердям, і, прихиливши небеса, зійшов, милості заради, щоб помилувати творіння своє. А передусім милосердя до ближніх мати, і милостиню належить творити, коли хто хоче у Бога віднайти милість". Так подумки розмисливши, встав відтак і пішов до церкви сам, день уже світав. Ідучи, знайшов дорогою жебрака, голого, аж трусився від зимна, стяг із себе єдині ризи і дав їх тому злидареві, кажучи подумки: "Тепер пізнаю, чи істина є те, що бачив, а чи зваба", — і пішов. Перш ніж дійти мені до церкви, зустрів мене якийсь чоловік, у білі одежі одягнений, і дав мені в руки вузлика, у якому було зав'язано сто золотників, і сказав: "Прийми це, друже!" Я ж узяв із радістю, однак потім розкаявся, що взяв, кажучи: "Та ж не потрібно мені цього!" — і обернувся, бажаючи повернути тому, що мені дав, але при тому не побачив його, а, пошукавши ретельно, не знайшов. Тоді пізнав, що бачене істина є, а не зваба, і відтоді, коли що подавав убогому, хотів випробувати: чи воздасть мені Бог те, як каже, сторицею. Випробувавши кілька разів, переконався, що так воно і є. Нарешті мовив до себе: "Перестань, душе моя, випробовувати Господа Бога свого".

Ішов святий відвідати хворих (двічі чи тричі на тиждень ходив навідувати болящих), і один чужинець зустрів його та й попросив милостиню. Він-бо повелів слузі, щоб дав йому шість стрібляників. Узяв-бо срібляники той чужинець та й відійшов. Захотів-бо випробувати щедроту його, змінив ризи свої і побіг іншим шляхом. Зустрів блаженного Івана й молив його, кажучи: "Помилуй мене, пане, бо полоняник я є". Він же знову повелів дати йому шість срібляників. Слуга ж сказав патріярхові на вухо: "Владико, це той-таки жебрак, що взяв спершу шість срібляників". Патріярх же удав, ніби не чує, і повелів дати. Чужинець-бо взяв вторицею таку ж милостиню, знову змінив ризи свої і втретє на іншій дорозі зустрів патріярха і просив у нього милостиню. Слуга знову рече патріярхові: "Цей він є, владико, що вперше, а тоді і вдруге взяв по шість срібляників, тепер утретє просить". Тоді блаженний відповів слузі, кажучи: "Дай йому дванадцять срібляників, бо чи не випробовує це мене Христос мій?"

Один купець, багатство якого втопилося в морі, вельми зубожів і попросив святого, щоб допоміг йому, бо є у великій скруті. Святий же дав йому п'ять літрів золота. Він-бо, взявши золото, накупив усього багато і, сівши на корабля, рушив морем до іншого міста. Захвилювалося море, і вдруге потопив усе, тільки сам ледве живий урятувався із води. І прийшов знову до святого Івана, звіщаючи, що трапилося йому. Іван же рече до нього: "Мав ти інше золото, неправдою зібране, і змішав його із золотом церковним, яке я тобі дав, через це обидва загинули". І знову повторно дав йому золота десь так літрів на десять, але і втретє у злопригоді той купець постраждав, а вся купля його в морі загинула, і вже не смів являтися перед лице патріярхові, але сидів у домі своєму, ридаючи, посипаючи попелом голову свою і й бажаючи сам себе погубити. Довідався про це святий, закликав того купця і мовить йому: "Пощо знемагаєш од печалі, уповай на Бога, і не залишить тебе. Гадаю, що через те трапилося тобі таке, що мав ти корабля, неправедно узятого". Сказавши це, повелів дати йому церковного корабля, який був повний пшениці, і відпустив його. Купець же, взявши даного йому корабля із пшеницею, рушив морем, і раптово знявся сильний вітер, і понесло корабля в невідомий край. Побачив купець у видінні добродійника свого, святого Івана Милостивого, патріярха Олександрійського, який на кормі стояв і керував кораблем, став отож добронадійним, що його молитвами те безвісне плавання приведе до доброго кінця. Плив-бо двадцять днів і двадцять ночей, пристав до берега у Вританії, а був тоді у країні тій голод великий. І довідалися люди, що прийшов корабель із пшеницею до міста їхнього, зраділи вельми й почали купувати. Продав-бо купець той пшеницю добре, взявши за половину золото, а за половину чисте оливо. Повертаючись, побував у Декаполі, де хотів продати оливо, але побачив, що все воно перетворилось у золото, і, так збагатившись, із радістю повернувся до Олександрії