Вільям Пол Янг - Хижа

Сарайю, і дістав шматок тканини завбільшки з хустку, обв’язав нею Макові ніс і рот. Солодкий аромат одразу перебив сморід, що панував усередині.

Печера була занизькою, їм довелося повзти. Діставши з рюкзака потужний ліхтарик, Тато поліз першим. За ним подався Мак, не випускаючи з рук подарунок Сарайю.

Аби віднайти свій сумний скарб, знадобилося буквально кілька хвилин. На невеличкому прискалку Мак побачив тіло, яке, як він здогадався, належало Міссі: обличчям догори й загорнуте в гниле простирадло. Воно нагадувало стару рукавичку, яку вже ніколи не надягнути на руку, і Мак зрозумів, що справжньої Міссі тут немає.

Тато розгорнув пакунок від Сарайю, й печеру сповнили живі пахощі. Хоча простирадло, на якому лежало тіло Міссі, зотліло, воно витримало, коли Мак підняв свій скарб. Потім він зачекав, поки його супутник виліз і закинув собі на плечі рюкзак. Вони не вимовили жодного слова. Інколи лише було чутно Мака, який бурмотів собі під ніс: «Я прощаю тобі… Прощаю!»

Перед тим, як залишити це місце, Тато підібрав камінь зі знаком і заклав ним вхід до печери. Мак це помітив, проте не звернув особливої уваги, оскільки занурився у власні думки, ніжно притиснувши тіло доньки до свого серця.

17. ВИБІР СЕРЦЯ

Нема на землі такої печалі,

яку не могло б зцілити небо.

Томас Мур «Прийдіть усі обтяжені»

Незважаючи на те, що Мак ніс до хижі тіло Міссі, час промайнув швидко. Коли вони прибули на місце, Ісус і Сарайю вже чекали на них біля чорного входу. Ісус обережно взяв ношу на руки, і вони разом попрямували до майстерні. Мак ще не заходив до цього приміщення і, відверто кажучи, був вражений його простотою. Світло линуло крізь великі вікна й вісвітлювало пилюку, що кружляла в повітрі після обробки деревини. Настінні полички і верстаки, на яких були розкладені найрізноманітніші інструменти, створювали робочу обстановку. Це явно була святая святих справжнього майстра своєї справи.

Прямо перед ними стояла остання його робота, шедевр, до якого вони поклали те, що залишилося від Міссі. Коли Мак обійшов навколо домовини, він упізнав усе, що було на ній вирізьблено. Він уважно придивився й помітив, що на дереві було викарбувано всі подробиці її життя. Побачив барельєф Міссі з її котом Джудасом. Поряд різьблення, на якому він упізнав себе, як читає доньці книжку доктора Сьюза. Збоку і зверху були зображені сцени сімейного життя: Нен із Міссі готують печиво; відпочинок на озері Валлова, зокрема фунікулер, що піднімається вгору; Міссі розмальовує картинки за похідним столиком, шпилька із сонечком, яку залишив убивця. Ісус вирізьбив також зображення усміхненої Міссі, що дивилася на водоспад, за яким, як вона знала, стояв її тато. Усюди були її улюблені тварини й рослини.

Мак обернувся й обійняв Ісуса, а той прошепотів йому на вухо:

— Міссі мені допомагала. Вона обрала епізоди, які сама забажала.

Мак заціпенів, тому ніяк не міг відпустити Ісуса.

— Для її тіла ми приготували чудове місце, — мовила Сарайю, буквально пролетівши поруч. — Це в нашому саду, Маккензі.

Надзвичайно обережно вони поклали те, що залишилося від Міссі, на м’яку підстилку з трав і моху, наповнивши домовину духмяними квітами з пакунку Сарайю. Закривши віко, Ісус і Мак легко підняли й понесли домовину, йдучи за Сарайю до того місця в саду, яке Мак допомагав розчищати. Там, де напередодні він корчував квітучі кущі, поміж вишневих і персикових дерев, оточених ліліями й орхідеями, була викопана яма. Тато на них уже чекав. Коли домовину опустили донизу, Тато міцно обійняв Мака, а той — його.

Уперед вийшла Сарайю.

— Для мене велика честь, — мовила вона врочисто й вклонилася, — виконати пісню, яку написала Міссі з цієї нагоди.

Вона заспівала голосом, схожим на осінній вітер. У співі можна було почути шурхіт листя й повільне погойдування сонних дерев, звуки ночі й сходу сонця, що наближався. Це була та сама нав’язлива мелодія, яку Тато й Сарайю наспівували раніше. Цього разу вона сприймалася як слова доньки:

Глибоким подихом повій

І оживи мене,

Ласкавим доторком зігрій,

І тіло хай засне.

О вітре, подих мій прийми,

Щоб ми були одне

І танцювали між могил,

Аж поки смерть мине.

Ніхто не знає, що ми тут,

Що у руці рука,

Лиш Той, Хто є і завжди був,

Нас береже від зла.

О вітре, подих мій прийми,

Щоб ми були одне

І танцювали між могил,

Аж поки смерть мине.

Коли Сарайю доспівала, запанувала тиша. Тоді Бог, тобто усі троє, одночасно мовили «Амінь». Мак повторив за луною, підібрав одну з лопат і разом з Ісусом почав засипати яму, в якій лежала труна з тілом Міссі.

Коли справу було завершено, Сарайю відшукала в кишені дещо зі своєї безцінної колекції — невеличку крихку пляшечку зі сльозами Мака — вилила на долоню кілька крапель і покропила ними чорнозем, в якому покоїлася Міссі. Сльози мінилися діамантами й рубінами, і скрізь, де вони падали, одразу виростали квіти й розкривали пуп’янки назустріч яскравому сонцю. Сарайю трохи завагалася, поглянувши на одну краплинку на своїй долоні, — мабуть, це була якась особлива сльозинка. Але за мить усе ж таки кинула її в самісінький центр могили. Тієї ж хвилі із землі проросло молоденьке деревце. Воно почало розвиватися, аж поки вкрилося бутонами й цвітом. Тоді Сарайю в своїй звичній, схожій на вітер, манері обернулася й усміхнулася зніяковілому Макові.

— Це — дерево життя, Маку, що зростає в саду твого серця.

Підійшов Тато й поклав руку Макові на плече.

— Знаєш, Міссі — дивовижна дівчинка. А як вона тебе любить!

— Я так за нею сумую… це так боляче.

— Я знаю, Маккензі, знаю.

* * *

Невдовзі по обіді, якщо орієнтуватися за сонцем, четвірка повернулася до хижі. Стіл був порожнім: вочевидь, ніхто не готував. Але на кухні не затрималися. Тато провів усіх до вітальні, де на журнальному столику вони побачили чашу з вином і буханець свіжоспеченого хліба. Усі посідали, окрім Тата, який звернувся до Мака:

— Маккензі, — почав він, — тобі слід дещо обміркувати. Упродовж часу, проведеного з нами, ти одержав зцілення й багато чого навчився.

— Не потрібно так применшувати, — усміхнувся Мак.

Усмішку у відповідь подарував і Тато.

— Ти чудово знаєш, як ми тебе любимо. Але обирати тобі. Ти можеш залишитися з нами, продовжувати зростати й навчатися, або повернутися додому, до Нен, дітей і друзів. Хоч би там як, ми обіцяємо, що не покинемо тебе.

Мак замислився.

— А Міссі? — запитав він.

— Якщо вирішиш залишитися, — відповів Тато, — побачиш її вже сьогодні. А якщо захочеш повернутися, зустріч доведеться відкласти.

— Непростий це вибір, — зітхнув Мак.

У вітальні кілька хвилин панувала тиша. Тато не заважав Маку впорядкувати думки й прагнення. Нарешті той запитав:

— А чого бажає Міссі?

— Вона з радістю зустрілася б із тобою вже сьогодні, але, живучи у світі,