Вільям Пол Янг - Хижа

— Якщо я пробачу, — Мак знову сердився на те, як розгорталася розмова, — то дозволю цьому чоловіку переслідувати Кейт або мою першу онуку.

— Маккензі, — Татів голос лунав твердо та впевнено, — я вже сказав, що прощення не обов’язково має допомагати налагоджувати стосунки. Поки люди не будуть казати правду про свої вчинки й слова, поки не змінять поведінку й думки, про довірливі стосунки годі й мріяти. Прощаючи людину, ви звільняєте її від суду, але без суттєвих змін реалізувати справжні стосунки неможливо.

— Отже, прощення не змушує мене вдавати, ніби нічого не сталося?

— Як таке могло спасти тобі на думку? Минулої ночі ти пробачив свого батька. Невже ти колись забудеш, що він зробив?

— Не думаю.

— Але тепер ти можеш його любити, незважаючи ні на що. Він змінився, і це дає тобі таке право. Прощення в жодному разі не зобов’язує довіряти тому, кого прощаєш. Проте, коли людина сповідається і покається, у твоєму серці станеться диво — вдасться збудувати міст примирення. Інколи, а ти поки що цього не розумієш, на цьому шляху відбувається диво повного відновлення довіри.

Мак посунувся донизу, опершись на камінь, на якому сидів. Він не міг відвести погляд від землі під ногами.

— Тату, здається, я розумію, про що ви. Але складається враження, що у такому разі вчинок цього чоловіка залишиться безкарним. Як мені його пробачити? А де ж тоді буде справедливість щодо Міссі?

— Маккензі, прощення не виправдовує всього. Повір мені, цей чоловік не має свободи, але не тобі судити його. Я сам впораюся з цим. А щодо Міссі, вона його вже пробачила.

— Пробачила? — Мак навіть не глянув угору. — Як їй це вдалося?

— Завдяки моїй присутності в ній. Це єдиний спосіб, як можна простити.

Мак відчув, як Тато сів на землю поруч із ним, але так і не спромігся подивитися на нього. Коли Тато його обійняв, він заплакав.

— Плач, не соромся, — шепотів Тато. Мак вже й не соромився. Він заплющив очі, а сльози заливали обличчя. Розум знову заполонили спогади про Міссі: розмальовки, кольорові олівці, закривавлений сарафан. Він продовжував плакати, поки не виплакав усе — темряву, прагнення, втрату. Не залишилося нічого…

Не розплющуючи очей, він гойдався назад-вперед і благав:

— Тату, допоможи! Допоможи! Що мені робити? Як мені його пробачити?

— Сказати йому про це.

Мак підвів очі, очікуючи побачити людину, якої ніколи не бачив, проте перед ним нікого не було.

— Як саме, Тату?

— Скажи це вголос. У тому, що проголошують мої діти, є велика сила.

Тієї ж миті Мак почав шепотіти, спочатку нерішуче й затинаючись, потім — впевненіше і впевненіше:

— Прощаю тобі. Прощаю тобі. Прощаю!

— Ти молодець! — сказав Тато Макові, притиснувши його до себе.

Коли Мак нарешті оговтався, Тато дав йому носовичок. Витерши обличчя, Мак підвівся, хоча не одразу зміг зорієнтуватися в просторі.

— Овва! — мовив він хрипло, намагаючись добрати слів, щоб описати свою емоційну подорож. Повернувши Татові носовичок, запитав: — Хіба в тому, що я не позбавився свого обурення, немає нічого страшного?

— Немає, — запевнив його Тато. — Вчинок цього чоловіка справді жахливий. Багатьом людям він завдав неймовірного болю. Це несправедливо, а гнів — абсолютно адекватна реакція на несправедливі речі. Але це не означає, що ти повинен дозволити гніву, болю й відчуттю втрати стати на заваді твоєму прощенню.

Тато підійняв свій рюкзак і закинув його на плечі.

— Синку, тобі, можливо, доведеться стверджувати своє прощення сотні разів у перший і другий день, а на третій і наступні — вже менше, аж поки відчуєш, що пробачив повністю. Настане день, коли ти молитимешся за повноту життя для цього чоловіка, віддавши його в мої руки, щоб моя любов випалила з нього рештки зіпсованості. Хоч яким малоймовірним це тобі сьогодні видається, у майбутньому ти можеш почути про цю людину щось зовсім інше.

Мак зітхнув. Його живіт зсудомило, але глибоко в серці Мак розумів, що Тато каже правду. Обоє підвелися одночасно, і Мак озирнувся на стежку, якою вони нещодавно прийшли.

— Маку, це ще не все, — сказав Тато.

Мак зупинився.

— Справді? Я гадав, що ми виконали те, для чого прийшли.

— Так, виконали, але ж я згадував, що хочу показати тобі те, про що ти мене просив, а саме — щоб ти міг забрати Міссі додому.

Раптом усе стало на свої місця. Він кинув погляд на подарунок Сарайю та одразу зрозумів його призначення. Десь неподалік убивця сховав тіло Міссі, за яким вони, власне кажучи, прийшли.

— Дякую, — це було все, що спромігся вимовити Мак. Тим часом водоспад сліз, ніби з безмежного водоймища, покотився по щоках. — Я ненавиджу схлипувати, плакати, кричати, наче якийсь дурень, — бурмотів він.

— О, дитино, — лагідно мовив Тато. — Не применшуй дива власних сліз. Твої сльози — цілюща вода, потік радості. Інколи вони стають найкращими словами, які тільки може вимовити серце.

Мак відійшов назад і зазирнув Татові у вічі. Ніколи в житті він не вглядався в таку доброту, любов, надію й радість.

— Але ж ви обіцяли, що одного дня не буде сліз? Коли це станеться?

Тато усміхнувся й тильним боком долоні ніжно витер його обличчя.

— Маккензі, цей світ сповнений сліз, але, якщо пам’ятаєш, я обіцяв, що власноруч витру їх з твоїх очей.

Мак нарешті спромігся усміхнутися, а його душа тим часом танула в Татовій любові.

— Ось, візьми, — Тато простягнув йому флягу. — Ковтни. Я не хочу, щоб ти тремтів, як листя на вітрі. Мак не зміг втриматися і розсміявся, що спочатку здалося йому недоречним, проте вже за мить відчуття недоречності зникло. Це був сміх надії, повернутої радості… завершеної подорожі.

Тато йшов попереду. Перед тим, як звернути на менш уторовану стежку посеред розкиданого каміння, він зупинився й постукав тростиною по величезній брилі. Він дав знак, щоб Мак подивився уважніше, і той побачив червону дугу. Одразу стало зрозуміло, що шлях, яким вони йшли, був позначений викрадачем Міссі. Дорогою Тато пояснив, чому не вдавалося знайти тіла жертв. Виявилося, що вбивця відшуковував відповідні місця заздалегідь, часом за кілька місяців до викрадення дівчат.

Серед поля Тато зійшов зі стежки до лабіринту скель і прямовисних кам’яних стін і знову показав знайому позначку, зроблену на скелі. Мак зрозумів, що її так просто не помітиш, якщо, звісно, не шукаєш цілеспрямовано. Через десять хвилин Тато зупинився перед заглибленням, де на поверхню виходили дві різні геологічні породи. На дні була купа каміння, а на одному камені виднівся знак убивці.

— Допоможи відкинути каміння, — попросив Тато, власноруч підіймаючи найбільшу камненюку. — Під ним вхід до печери.

Вони звільнили місце й лопатою відшкребли затверділу багнюку та щебінь. Несподівано залишки ґрунту провалилися, й відкрився прохід до невеличкої печери, яка, можливо, колись служила зимовим барлогом для тварини. Звідти тхнуло гниттям, і Макові довелося затулити носа. Тато засунув руку в пакунок, який дала