Вільям Пол Янг - Хижа

— Звісно, я хотів би її бачити, але Нен і дітям це завдало б додаткових страждань. Дозволь запитати: чи справді те, що я роблю вдома, важливіше? Чи це має значення? Я працюю, піклуюсь про сім’ю. Що ще я можу зробити?

У розмову втрутилася Сарайю.

— Маку, якщо щось і має значення, то значення має все. Ти сам маєш значення, тому все, що ти робиш, також значиме. Щоразу, коли ти прощаєш, змінюється Всесвіт. Щоразу, коли ти впливаєш на інших, змінюється Всесвіт. У кожному вияві доброти й турботи, помітному чи непомітному, досягаються мої цілі, що змінюють світ навколо.

— Добре, — остаточно визначився Мак. — Я повертаюся. Думаю, ніхто не повірить моїй розповіді, проте, якщо я повернуся, то зможу ініціювати зміни, нехай і незначні. Дещо я все ж хотів би зробити. Ви знаєте, про що йдеться, — усміхнено мовив він.

Усі засміялися.

— Я вірю, що ви мене ніколи не залишите, тому не боюся йти від вас, хіба що зовсім трішки.

— Це, — запевнив Тато, — справді добрий вибір.

Сарайю підвелася й підійшла до Мака.

— Маккензі, оскільки ти повертаєшся, у мене є для тебе ще один подарунок.

— Який саме? — запитав Мак, не в змозі приховати свою зацікавленість.

— Це для Кейт, — пояснила вона.

— Для Кейт? — вигукнув Мак, згадавши, що цей тягар досі залишається в його серці.

— Річ у тім, що Кейт вважає себе винною в смерті Міссі.

Мак був приголомшений. Слова Сарайю все прояснили! Як він одразу не здогадався?! Адже її необережний рух на каное спричинив низку подій, які призвели до зникнення Міссі. Він не міг повірити, що це жодного разу не спало йому на думку. За одну мить Сарайю виявила причину внутрішньої боротьби Кейт.

— Як я тобі вдячний! — вимовив Мак, і його серце сповнилося радістю. Йому точно треба повернутися, хоча б заради Кейт.

Сарайю всміхнулася й сіла. Останнім підвівся Ісус. Він підійшов до однієї з поличок, узяв там маленьку бляшанку й сказав:

— Маку, думаю ти захочеш це забрати…

— Насправді я впевнений, що вона мені більше не знадобиться, — заперечив Мак, потримавши коробочку в руках. — Нехай буде в тебе. Віднині мій найцінніший скарб заховано у вас. Я прагну жити з вами і для вас.

— Ми теж цього прагнемо, — пролунало чітке запевнення.

* * *

У тому, як вони разом смакували теплий хліб і пили вино, зі сміхом згадуючи цікавинки останніх вихідних, не відчувалося жодного ритуалу, жодної церемонії. Мак знав, що усе скінчилося і час вирушати додому. Але спочатку слід було з’ясувати, що він скаже Нен.

Речей у нього не було. Ті, що дивним чином опинилися в кімнаті, зникли. Імовірно, вони були вже в машині. Одяг, в якому приїхав Мак, був випраний і охайно складений. Переодягнувшись, він зняв із гачка на стіні куртку і перед тим, як вийти, востаннє роздивився кімнату.

— Господь і слуга, — він засміявся, але, відчувши вибух емоцій, завмер на місці. — Саме завдяки цьому він іще більше є моїм Богом, моїм слугою.

Коли Мак повернувся до кімнати, там уже нікого не було. Біля каміна на нього чекала філіжанка кави, над якою здіймалася пара. У нього не було можливості попрощатися, але, коли він про це подумав, то враз усвідомив, що казати Богові «до побачення» — смішно. Він усміхнувся, сів на підлогу спиною до вогню й сьорбнув ковток надзвичайно смачного гарячого напою, тілом моментально розлилося тепло. Раптом його охопила втома, емоції зробили своє. Повіки стали непідвладними й заплющилися, Мак непомітно провалився в солодкий сон.

А потім він відчув пронизливий холод. Льодяні пазурі залізли під одяг і роздирали шкіру. Він прокинувся й незграбно підвівся на ноги. Через лежання на підлозі м’язи задерев’яніли. Швидко роздивившись, він побачив, що все навколо знову було таким, як два дні тому, навіть пляма крові біля каміна, де він спав.

Підхопившись на ноги, Мак кинувся через розбиті двері на поламаний ґанок. Хижа знову була гнилою й непривабливою, двері й вікна — іржавими й ненадійними. Мороз скував ліс і стежку, що вела до місця, де він залишив джип. Озеро ледь виднілося за непроглядними чагарями шипшини й дерези. Майже весь причал пішов під воду, залишилося лише кілька найгрубших опор та секції, що до них кріпилися. Мак усвідомив, що повернувся до реального світу. Він усміхнувся сам до себе, бо розумів, що насправді повернувся до нереального світу.

Він натягнув куртку й попрямував своїми слідами, що досі виднілися на снігу. Коли він дістався автівки, почав падати сніг. Дорогою до Джозефа не сталося нічого особливого. У місто він прибув, коли починало сутеніти. Заправив повний бак, перехопив щось зовсім несмачне й безуспішно спробував зателефонувати Нен. «Вона, ймовірно, за кермом, — спало на думку Макові. — А може, і поза зоною досяжності». Вирішив проїхати повз поліційний відділок і, якщо вдасться, побачитися з Томмі, проте, зробивши коло і не помітивши там жодних ознак життя, передумав. Як йому пояснити все Нен? Про Томмі вже навіть не йшлося.

На перехресті Мак зупинився на червоне світло. Він втомився, але був умиротворений і задоволений, тому не сумнівався, що зможе легко подолати дорогу додому. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті зустрінеться з сім’єю, особливо з Кейт.

Заглиблений у свої думки, Мак поїхав через перехрестя, як тільки загорівся зелений. Він не встиг помітити, як збоку на нього несеться машина, водій якої, вочевидь, не звернув уваги на червоний сигнал світлофора. Спалахнуло сліпуче світло, а потім — нічого, тільки тиша і морок.

За якусь мить від джипа Віллі нічого не залишилося. На місце трагедії прибула пожежна машина, рятувальники й поліція. За кілька годин швидка допомога привезла поламаного й непритомного Мака до лікарні «Еммануїл», що в Портленді, штат Орегон.

18. КОЛА НА ВОДІ

Віра ніколи не знає, куди її ведуть,

Проте вона знає і любить Того, Хто веде.

Освальд Чемберс

Нарешті, ніби здалеку, почувся знайомий голос, який радісно вигукнув:

— Він потиснув мою руку! Кажу, що відчув це!

Мак не зміг розплющити очей, але знав, що за руку його тримав Джош. Спробував знову потиснути, але, провалившись у темряву, втратив свідомість. Минув цілий день, поки Мак знову прийшов до тями. Він не контролював жодного м’яза свого тіла. Для того, щоб підняти повіку, потрібно було докласти неймовірних зусиль, проте навіть вони супроводжувалися радісними вигуками й сміхом. Напіврозплющеним оком він спостерігав, як до нього одне за одним безперервно підходять різні люди, ніби бажаючи зазирнути до чорної діри, в якій були сховані безцінні скарби. Те, що вони там бачили, приносило їм невимовне задоволення, яким вони одразу йшли ділитися з іншими.

Деякі обличчя Мак упізнав; ті, що здалися незнайомими, як виявилося згодом, належали лікарям та медперсоналу. Він багато спав, проте щоразу, коли розплющував очі, це викликало бурю