Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

Жінки в черзі перелякано притихли. Євген Павлович вийшов у коридор.

— Андрію… — жалісно покликав він.

Не звернувши на нього уваги, Андрій знову кинувся в перев’язочну:

— Ксеніє!

Вона і далі мовчки витріщалася на нього.

— Де Гала? — запитав Андрій, але з її погляду відразу зрозумів, що вона не розуміє. — Де тіло дівчини, яка в моїй палаті наклала на себе руки?

Чоловік, якому вона бинтувала ногу, ніяково засовався й перелякано подивився на Ксеню.

— Хто наклав на себе руки? — тихо спитала вона.

— Ви знущаєтеся чи що! Гала! У моїй палаті — металевою ручкою. Ви перша забігли, а тоді ось він! — (Євген Павлович саме показався у дверях). — Джгут порвався, я допомагав вам… Та що ж із вами таке! Пам’ять відібрало?

— Андрію, — сльозливим тоном мовив лікар, — просто вислухайте, що я вам скажу. Просто вислухайте!

— Де підвал? — раптом стрепенувся Андрюха. — Тіло в підвалі, так? Тут є підвал?

— Та вислухайте ж мене… — повторив Євген Павлович.

— Та кажіть уже, хто ж вам не дає!!! — гаркнув Андрій так, аж чоловік із забинтованою ногою здригнувся.

— Ніхто не лежав із вами в палаті, — чітко проказав лікар. — Ніхто, лише ви сам! Тут узагалі, крім вас, уже два місяці ніхто не лежав!

…Він утік звідтіля. Мабуть, по-іншому й не скажеш. Вискочив, не намагаючись більше нічого нікому довести. Обійшов медпункт, мало не по пояс вивалявшись у снігу. Не схоже, щоб тут був підвал…

За десять хвилин Андрій стукав у двері до Галиної сусідки — тієї самої, що відмикала йому вчора двері. Розмова мала той-таки параноїдальний характер. Вона вдавала, що не розуміє, про кого він каже.

— Добре… — Андрій глибоко вдихнув, намагаючись пога- мувати огидне, але страшенно сильне бажання вдарити цю жінку. — Добре… Але ж мене ви впізнали?

— Упізнала, — стиха сказала вона, вочевидь відчуваючи погрозу в кожному його жесті.

— Так. І навіщо я вчора приходив?

— По ключі, — пробубніла вона ще тихше, наче очікувала, що він будь-якої миті може вчепитися їй у горлянку. — Вам у цю квартиру потрібно було.

— Тааааак! — Андрій нахилився до неї, і вона тут же причинила двері, залишивши тільки маленьку шпаринку. — А чия це квартира?

— Нічия… — мовила жінка.

— Ну, а була чия? Кого, як ви сказали, треба позбавити батьківських прав?

— Кого… Треба позбавити… — луною повторила сусідка.

— Ну хто тут жив іще позавчора?

— Ніхто, — відповіла вона. — Тут давно ніхто не живе.

— Як це — давно?

— Отак — дуже багато часу… — вона знову вистромилася з-за дверей, мов черепаха з панцира. — Не пам’ятаю навіть…

— Знущаєшся? — загарчав він, і сусідка вмить відскочила. — Стій тут!

Андрій натиснув на дзвінок Галиної квартири. Усередині пролунало нервове дзижчання. Він і далі не відпускав кнопку. Нарешті почулися квапливі кроки. Двері відчинилися. Гала була в джинсах і блузці, поверх якої — ота сама плетена кофтина, що була на ній учора.

— Що сталося? — запитала вона.

— Хто це? — звернувся Андрій до сусідки. — Як її звати?

— Та звідки ж я… — збентежено пробелькотіла сусідка. — Здрасті…

— Хочете сказати, що вперше її бачите? — напосідав Андрій.

— Уперше, канєшно… Кажу ж вам, ніхто не жив… Я й не знала…

— Андрію, що відбувається? — запитала Гала.

Він навіть не зауважив.

— Я вас учора куди кликав? — запитав він сусідку. — Казав, щоб або ви, або ваш чоловік. Ви сказали, що у нього спина, а ви прання закрутили?

— Куди? — запитала вона.

— Я кажу, дівчинка Надя, яка зникла — чия вона дочка? — він знову підвищив голос.

— Чия? — сусідка дурнувато кліпнула.

— Її ось! — вигукнув Андрюха і показав на Галу пальцем так, аж мало не торкнувся до її чола. — «Рідній матері начхати — вистрибнула у вікно, а ви шукайте дитя» — це ви про кого казали?!

— Я так казала? — ледь чутно проскімлила сусідка.

— Ні, я! Ви, звичайно! Ходили за мною назирці. «У квартирі бардак, як і в житті», — це ж ви про неї сказали. Ось про неї! Про Галу, яку начебто вперше бачите!

— Не казала я нічого! — вигукнула сусідка. — І її не знаю! У мене там цибуля горить!

І вона щосили грюкнула дверима. Клацнув додатковий замок, верескнув дверний ланцюжок.

Гала приголомшено дивилася на Андрія.

— Що відбувається?

— Це ви мені скажіть! — пророкотав Андрій, нависаючи над нею, мов скеля. — Це Харитон вас намовив, ясна річ! Не ясно тільки навіщо?! Вони з Суботою змовилися? Чи з мером? Знають, хто вбивця, і не хочуть, щоб я вийшов на нього, шукаючи Надю?

Вона дивилася на нього з виразом цілковитої розгубленості.

— Ви чому на мене кричите?

— Тому що я не ідіот, ясно?! Хочете, щоб я повірив, начебто вчорашній день мені наснився? Треба було принаймні добряче мене напоїти!

Андрій побіг по сходах, перестрибуючи через дві сходинки, а вона все дивилася йому вслід, перехилившись через перила.

Він бродив вулицями і вдивлявся в обличчя перехожих. Зайшов у «Мінотавр». Замовив чаю, а сам майже не пив, а все дивився на людей, які обідали. Що з ними не так? Що не так із цим селищем?

Був такий захід у «Легіоні» — загальне планування. Це коли перед операцією збирають усіх, приходить командир, а іноді і хтось із командування місії, вмикають проектор і починають розповідати, що відбуватиметься й навіщо. І начхати, що завдання його роти зазвичай було «увійти й утримати», без усяких хитросплетінь, — та однак слід було розуміти усе. Навіщо операція і що станеться, якщо її провалити. Скільки роботи виконала розвідка, куди перекидатимуть механізовану роту, за що візьмуться сапери і хлопці зі спеціальних операцій… Так ось, те, що він добре засвоїв на тих зібраннях, — усе це до чортиків складно. І щоб міцні, підготовані хлопці із парашутного виконали свою просту роботу, купа людей спершу має добряче все обміркувати. Накреслити схеми за даними, які зібрали розвідники. Придумати надійний план. Потім передбачити все, що може піти не так, і скласти ще один план на той випадок. А тоді всім усе пояснити. Коли стріляти, коли не стріляти, коли виходити на зв’язок, а коли — ні… Навіть те, як ти сереш на ворожій території — регламентовано. Буквально! Як і куди закопаєш лайно, який відсоток особового складу може срати одночасно, щоб підрозділ не втратив боєздатності, — серйозно! Ось чому він скептично ставиться до теорій змови. Надто до тих, де потрібно залучати безліч люду.

І зараз, сидячи в запльованій кафешці на краю світу, він ніяк не міг скласти в голові цілісну картину: як їм вдалася містифікація такого масштабу та ще й так швидко? Як вони домоглися, щоб ніхто не проговорився, не переплутав щось, не бовкнув зайвого… Не сфальшивив, зрештою! Елементарно — не сфальшивив! Вони що — всі, як один, стажувалися в театрі Франка? Брали майстер-класи в Бенюка і Хостікоєва?

«Або їх залякали до чортиків, ото й усі майстер-класи», — подумав він.

Важливіше, що обласна поліція в особі Харитона теж у ділі. Отже, немає сенсу шукати там допомоги. Загалом — варіанти два. Перший — їхати до Києва. А отже, непевні шанси знайти Надю живою можна сміливо множити на