Гілберт Кійт Честертон - Хрест із сапфірами

Фламбо злякано поглянув на місяць, що про нього щойно згадував священик, і помітив: його перетинала чорна гілка дерева, як диявольський ріг.

— Отче, — вигукнув Фламбо з притаманними йому експресивними жестами й пришвидшив ходу, — ви вважаєте, що все було ще гірше?

— Ще гірше, — наче луна, відізвався священик.

І вони ступили в чорний монастир лісу, котрий оточував їх імлистими гобеленами стовбурів; такі темні проходи можуть привидітися хіба у сні.

Незабаром вони дійшли в найбільш сховані нутрощі лісу. Тут було настільки темно, що вони нічого не бачили, і священик продовжував:

— Де розумна людина ховає листя? У лісі. А що робити, коли поблизу немає лісу?

— І що ж? — роздратовано відізвався Фламбо. — І що ж робити?

— Людина садить ліс, щоб сховати листя, — похмуро відповів священик. — Жахливий гріх.

— Зачекайте, — нетерпляче вигукнув його приятель, тому що похмурий ліс і ця похмура розмова почали його трохи нервувати. — Ви розповісте мені цю історію чи ні? Ви знаєте ще щось?

— Є три свідчення, — відповів отець Бравн, — котрі я віднайшов з чималими зусиллями, і я можу розповісти про них швидше в логічній, а не хронологічній послідовності. Насамперед про хід битви та її результат ідеться в посиланнях самого Олів’є, і вони доволі зрозумілі. Він із двома чи трьома полками обкопався на височині неподалік Чорної ріки, а її береги, дозвольте нагадати, болотисті. На протилежному боці, котрий піднімався вище над водою, розмістився перший англійський аванпост, а інші частини війська були в тилу. Британські війська були набагато сильніші й численніші, та перший полк настільки відірвався від бази, що Олів’є вже розробляв проєкт, як би перейти річку, щоб перерізати британцям шлях. Однак увечері все-таки вирішив залишитися на попередніх позиціях, тому що вони були стратегічно вигідними. На світанку наступного дня він був приголомшений, тому що побачив, як відокремлена жменька англійського війська переходить через річку, частина — сушею, частина — вбрід, і групується на болотистому березі неподалік його війська.

Те, що вони намагалися атакувати більш ніж скромними силами, було просто неймовірно, та Олів’є помітив щось більш екстраординарне. Цей божевільний полк, котрий навмання переходив через річку, більше нічого не робив, лише загруз у болоті, як мухи в патоці. Не варто й говорити, що бразилійці зробили багато проломів у рядах ворога, а англійці могли протистояти лише з допомогою енергійної стрільби з рушниць. І все-таки вони не відступили — рапорт Олів’є закінчується щирим захопленням містичною відвагою цих недоумкуватих. «Наші війська почали рухатися вперед, — пише Олів’є, — і загнали їх у річку; ми захопили генерала Сент-Клера й кількох інших офіцерів. Полковник і майор загинули в цій битві. Я не можу стриматися, щоб не сказати: історія бачила небагато таких прекрасних видовищ, як останній бій цього екстраординарного полку. Поранені офіцери забирали рушниці з рук мертвих солдатів, генерал особисто бився на коні, простоволосий і зі зламаною шпагою». Що з генералом сталося потім, Олів’є не пише, так само, як і Кейт.

— Гаразд, — пробурчав Фламбо, — розкажіть про друге свідчення.

— Щоб віднайти наступне свідчення, — сказав отець Бравн, — треба було трохи часу, та я розповім про це коротко. В одній із лінкольнширських старинців мені вдалося віднайти солдата, котрий не лише був поранений у битві біля Чорної ріки, а й стояв навколішки біля полковника, коли той умирав. І цей полковник Клансі, велетень-ірландець, помер не стільки від ран, скільки від люті. У кожному разі він не відповідальний за цей ганебний рейд, можливо, це був наказ генерала. Останні слова полковника, як переказав мені цей старий солдат, були такі: «Он іде проклятий старий осел зі зламаною шпагою. Краще б він зламав голову». Зверніть увагу, всі помічають цю деталь зі зламаною шпагою, хоча більшість людей висловлюються про неі більш шанобливо, ніж полковник Клансі. І зараз я розповім вам про останнє свідчення.

Дорога через лісову гущавину почала підніматися вверх, і отець Бравн зупинився, перевів подих і діловито продовжував свою розповідь:

— Лише місяць чи два тому в Англії помер один бразильський чиновник, перед смертю він посварився з Олів’є і залишив країну. Він був добре відомою постаттю і на батьківщині, й на континенті. Іспанець на ім’я Еспадо, я знав його особисто — жовтолиций старий денді з гакоподібним носом. З деяких приватних причин я здобув дозвіл і оглянув документи, котрі залишилися після його смерти. Він, звичайно ж, був католиком, і я був з ним до кінця. Серед його документів не було нічого, що могло би по-новому висвітлити справу Сент-Клера, окрім п’яти чи шести учнівських зошитів, котрі були щоденником якогось англійського солдата. Я можу лише здогадуватись, що бразилійці знайшли це на комусь із убитих. Як би не було, останній запис у щоденнику зроблено напередодні битви.

Та опис останнього дня цього бідаки обов’язково варто прочитати. Я взяв цей щоденник із собою, та зараз настільки темно, що нічого не вдасться. Я вам коротко розповім. Перша частина щоденника переповнена жартами, котрі, напевно, були поширені серед солдатів, про якогось чоловіка, що його називали Стерв’ятником. Важко сказати, чи він був одним із них, можливо, він навіть не був англійцем, хоча про нього не говорять як про ворога. Швидше за все, це був якийсь місцевий посередник, може, журналіст або провідник. Він про щось розмовляв наодинці зі старим полковником Клансі, та частіше бачили, як він розмовляє з майором. Цей майор займає важливе місце в розповіді солдата — це був худорлявий темноволосий чоловік на ім’я Мюррей, пуританин, родом з північної Ірландії. У розповіді багато жартів про контраст між суворістю цього ольстерця й веселістю полковника Клансі. Також трапляються жарти про яскравий одяг Стерв’ятника.

Та вся ця легковажність зникає, коли з’являються перші ознаки тривоги. Позаду англійського табору, майже паралельно до річки, пролягала одна з небагатьох великих доріг. На заході вона звертала до річки, перетинаючи її на мості. На сході дорога знову заглиблювалася в лісові нетрі і дві милі далі стояв наступний англійський аванпост. Того вечора солдати помітили вдалині блиск зброї й почули тупіт легкої кавалерії, і навіть простакуватий автор щоденника здогадався, що це їде генерал зі своєю свитою. Вояка сидів на великому білому коні, котрого ми так часто бачили в ілюстрованих виданнях і на академічних картинах; можете бути певні, що привітання, котре йому влаштували солдати, не було лише церемонією. Генерал не марнував часу, зістрибнув із сідла, відразу підійшов до групи офіцерів і почав енергійну й конфіденційну розмову. Наш невідомий приятель, автор щоденника, помітив, що генерал особливо охоче