Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

33

Його губи мнуть мої. Поцілунок обпікає, п’янить. Чіпляюся руками за його потужні плечі. Який же він величезний, міцний. Моє тіло палає. Внизу живота стає волого. Гостре бажання скручується спіраллю, коли його руки ковзають моїм тілом, притискають до міцного і твердого чоловічого. Його бажання впирається в мій живіт, а я стогну.

Його хочу, тільки його. Як я взагалі могла подумати, що піду на побачення з іншим? Тільки з Зимнєвим я палаю від найменшого дотику, від кожного поцілунку.

Одягу я позбуваюся швидко. Вадим нетерпляче зриває його з мене, піклуючись про те, щоб нічого не порвати. Блузка висне на ліктях, груди, що ниють, звільняються з чашечок ліфчика. Прохолодне повітря торкається твердих сосків. Чоловічий рот відразу накриває один, а інший опиняється в полоні його пальців.

Гостро-солодкий біль прострілює внизу живота. Мені так добре. Так правильно. Так має бути.

Я підсіла на власного боса. На Зимнєва Вадима Сергійовича. Я не уявляю, що поруч може бути хтось інший, хто буде ось так пестити мене.

Спідниця задирається на талію, ніби другий пояс. Відтоді як стала помічницею Зимнєва, штани взагалі не ношу.

Його губи на шкірі жалять, пальці мнуть тонку перешкоду й занурюються у вологе лоно. Вигинаюся в його руках. Ноги перетворюються в желе, але мене міцно тримають.

Різкі рухи.

Мої схлипи й стогони.

Всередині живота все скручується, збуджену плоть здавлюють вмілі пальці. Знову розчиняюся у владному поцілунку.

Мене відносить на гострих хвилях оргазму. Тремчу в руках Зимнєва. Кусаю його губи, шкіру на шиї. Чіпляюся пальцями за нього, за мій берег у цьому шаленому морі життя.

Дихаю важко, ніби марафон пробігла. Дивлюся затуманеним поглядом в очі Зимнєва. Голодний у нього погляд, важкий. Його пальці повільно залишають мене.

Я торкаюся його щоки, проводжу долонею по злегка відрослій щетині й усміхаюся. Мені так добре, коли він поруч. До тремтіння, до гострого збудження, що знову спалахує між ніг.

Але самій отримувати задоволення — це одне, а ось дарувати — це зовсім інше. Ледь помітний тиск на мої плечі — і я підкоряюся.

Опускаюся на коліна перед ним. Він сам розстібає пряжку, не зводячи погляду своїх зелених очей із моїх. Розпусний, млосний погляд, повний неприборканих обіцянок.

На автоматі облизую губи.

Він гладить мене долонею по щоці, а я відповідаю на цю ласку в передчутті того, що буде після. Ширінка вжикає. Чути шерех. Вдихаю терпкий чоловічий запах.

Моїх губ торкається гладка голівка і злегка тисне на них. Впускаю в рот його член. Рухаюся назустріч його рухам. Спочатку повільно й розмірено, але потім він прискорюється. Вбивається з натиском.

Я кайфую від кожного поштовху, від кожного руху. Весь світ припиняє існувати, коли я впадаю в якусь свою нірвану. Я навіть не відразу помічаю, що поруч щось стукнуло, але потягнулася за членом, який вислизнув із мого рота.

— Ой, вибачте, — чується писклявий дівчачий голос.

І в цю мить я розумію, що нас застукали.

Добре, що Зимнєв стояв спиною до дверей, закриваючи своїм потужним тілом мене.

Вадим зреагував першим.

— Зачини двері, — видає хрипким, холодним голосом.

Навіть у мене мурашки йдуть тілом. І зовсім не скажеш, що чоловік збуджений.

Співробітниця, що увійшла, знову пищить і миттю зачиняє за собою двері по той бік приймальні.

Вадим заправляє сорочку і йде до виходу.

До мого запаленого збудженням мозку не відразу доходить, що сталося. Мене накриває напад сорому.

Я підіймаюся й поправляю одяг тремтячими руками. Одна річ, коли офісом ходять чутки, інша — коли тебе застукали на гарячому, коли ти робиш мінет своєму босові.

І навіть холодна вода не рятує. Дивлюся на себе в дзеркалі у вбиральні боса й бачу лише шалений погляд і почервонілі щоки.

Я не можу так більше. Усе, годі.

Зимнєв повертається в кабінет у ту мить, коли я виходжу з його вбиральні. Дивиться на мене пильним поглядом.

— Хто це був? — зривається питання з моїх губ.

— Не варто хвилюватися, — відповідає він. — Вона буде мовчати про побачене. Це всього лише прикра дрібниця.

Дрібниця? Для нього це дрібниця? Ось так ставити свою помічницю на коліна у своєму кабінеті — дрібниця?

— Я так не можу, — обхоплюю себе руками за плечі.

— Отже, кінець? — запитує Зимнєв з його звичним холодом у голосі.

Хоча, чого я очікувала? Що він кинеться до мене й укладе в обійми, почне втішати або відразу запропонує руку й серце? Ні! Він не буде цього робити.

Мені доведеться самій розірвати це коло.

— Так, кінець, — шепочу, опускаючи голову.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно