Еміль Золя - Пастка

тітки дістався невеличкий спадок, і пізніше він допоможе їй розпочати свою справу; зараз же вона й далі заробляє кравецтвом, шиє сукенки то тим, то тим. Нарешті, коли збігло добрих півгодини, прачка зібралася йти додому. Пуасон заледве кивнув на прощання головою. Віржіні провела її, пообіцявши, що якось навідається до неї, і сказала, що, звісно, буде її клієнткою. Коли вона довго не відпускала її на сходах, Жервезі спало на думку, що їй кортить розповісти про Лантьє та свою сестру Адель, полірувальницю. У неї від того аж душа переверталася. Але про ті неприємні речі не було сказано жодного слова, й вони розійшлись, дуже люб’язно попрощавшись.

— До побачення, пані Купо.

— До побачення, пані Пуасон.

Таким був початок великої дружби. Через тиждень потому Віржіні вже не минала Жервезиної пральні й щоразу до неї заходила. Там вона по дві-три години точила ляси, аж стурбований Пуасон, думаючи, що її десь задавило, приходив по неї — мовчазний, як завжди, з обличчям, немов у мерця. Жервезу, яка бачила тепер кравчиню щодня, незабаром пойняв дивний острах: щоразу чуючи початок її фрази, Жервезі здавалося, що зараз мова піде про Лантьє; увесь час, що Віржіні сиділа в неї, Лантьє ніяк не йшов їй з голови. Усе це було справжнісінькою дурницею, бо насправді їй було начхати на Лантьє, на Адель і на те, що з ними двома сталося. Жодного разу вона ні про що не запитала, їй анітрохи не було цікаво почути про них. Але воно посідало її мимоволі. Думка про них вбилася їй у голову, як набридливий куплет, що крутиться на язиці й не полишає ні на мить. Щоправда, Жервеза зовсім не тримала зла на Віржіні, бо, певна річ, це була не її провина. Вони чудово ладнали одна з одною, і Жервеза повсякчас її затримувала, коли та мала вже іти.

Тим часом настала зима. Це вже вчетверте Купо зимували на вулиці Ґут-д’Ор. Того року грудень і січень видались особливо суворими. Такі морози лютували, що хоч вовків ганяй. Після Нового року сніг ще три тижні лежав на вулицях і не танув. Та роботі це не заважало; навпаки, бо ж зима — найліпша пора для прасувальниць. У пральні було так хороше! Такої паморозі на вікнах, як у бакалійника та панчішника навпроти, тут зроду ніхто не бачив. Піч ущерть засипали коксом, і в приміщенні було жарко, як у лазні; білизна парувала так, що здавалося, ніби тепер спекотне літо; за зачиненими дверима було добре, тепло-теплісінько, і ця теплінь настільки розморювала, що можна було заснути навстоячки, з розплющеними очима. Жервеза сміялася й казала, що уявляє себе десь на селі. І справді, екіпажі, котячись по снігу, більше не торохтіли; заледве можна було розчути кроки перехожих; у глибокій холодній тиші лунали лише дитячі голоси — то галасувала зграя малечі, що зробила велику ковзанку на струмку, який витікав із кузні. Часом Жервеза підходила до дверей, витирала рукою запітніле скло й дивилася, що відбувається на вулиці за такої лютої холоднечі. Та з сусідніх крамниць ніхто й носа не висовував, засипаний снігом квартал неначе зачаївся й пережидав негоду. Отож вона могла лише, злегка киваючи головою, вітатися із сусідкою-вугляркою, яка, відколи настали такі страшні морози, ходила простоволоса й усміхалася на всі зуби.

У такий собачий холод особливо приємно було випити вранці чашку гарячої кави. Робітницям не було на що скаржитися: господиня робила її дуже міцною й не додавала ані дрібки цикорію; вона ніскілечки не нагадувала каву пані Фоконьє, що була справжньою бовтанкою. От тільки коли матінка Купо бралася готувати каву, це тривало цілу вічність, бо вона засинала над кавником. Отож після сніданку робітниці ставали до прасок і чекали на каву.

Якраз наступного дня після Водохреща, коли вибило вже пів на першу, кава все ще не була готова. Того разу, мов навмисне, вода ніяк не хотіла проціджуватися крізь гущу. Матінка Купо стукала маленькою ложечкою по ситечку, й було чути, як краплі повільно, одна за одною, падають на дно кавника й навіть не думають бігти швидше.

— Облиште вже її, — мовила довготелеса Клеманс, — так вийде сама каламуть... Дарма, в нас сьогодні буде що їсти й що пити.

Довготелеса Клеманс старанно прасувала чоловічу сорочку, розгладжуючи складки кінчиком нігтя. У неї був страшенний нежить, очі геть опухли, а горло раз по раз дер кашель, від якого вона згиналась удвоє над столом. Попри це Клеманс навіть не закутала шию хусткою і була вдягнена в благеньку вовняну кофтину, в якій дрижала від холоду. Поруч неї пані Пютуа, загорнута у фланелевий шарф по самісінькі вуха, прасувала спідницю на дошці, один край якої лежав на спинці стільця; щоб спідниця не човгалась по долівці й не забруднилася, на підлозі розіслали якесь простирадло. Жервеза зайняла добру половину робочого столу вишитими мусліновими фіранками, по яких, витягнувши руки, щоб не наробити складок, водила праскою. Раптом кава почала дуже дзюрчати, і вона підвела голову. То зизоока Оґюстіна продовбала дірку в кавовій гущі, вштрикнувши ложку в ситечко.

— Та заспокойся ти вже! — крикнула Жервеза. — Чого ти крутишся як на шилі? Багнюку тепер питимемо.

Матінка Купо поставила на вільний край столу п’ять склянок рядочком. Робітниці облишили свою працю. Господиня завжди розливала каву сама і в кожну склянку клала по два шматочки цукру. Це була найочікуваніша година всього робочого дня. Тієї обідньої пори, коли всі побрали свої склянки й повсідалися на ослінчиках перед піччю, відчинилися вхідні двері, й до пральні ввійшла Віржіні. Вона вся тремтіла.

— Ох, дівчата, — мовила вона, — надворі морозом аж по тілу дере! Я, либонь, геть відморозила собі вуха. Триклятий холод!

— Отакої! Та це ж пані Пуасон! — вигукнула Жервеза. — Ви з’явилися саме вчасно. Вип’єте з нами кави?

— Аякже! Залюбки... Тільки перебіжиш вулицю, а холод уже пробрав до кісток.

На щастя, ще лишилося трохи кави. Матінка Купо пішла по шосту склянку, а Жервеза з ґречності підсунула до Віржіні цукорницю. Робітниці потіснилися, звільняючи жінці місце біля печі. Її брали дрижаки, ніс почервонів, і вона, щоб зігрітися, обхопила задубілими руками склянку з кавою. Віржіні прийшла сюди від бакалійника, де можна було промерзнути до кісток, чекаючи, поки тобі зважать чвертку швейцарського сиру. Вона була у захваті від палу в пральні: далебі, тут почуваєшся, як на черені, та навіть мертвий прокинеться у такій спекоті, — так приємно жар лоскотав