Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

що давай сядемо, посидимо… Спокійно, значить, обсудимо, як краще… вам буде.

Андрій нічого не відповів, але пішов до бокової тераси, отже, вони сядуть там. Щербук махнув рукою Ігорю — давай, мовляв, сюди. Вони всілися. Дорослі курили, молодь просто дивилася на стіл. Мовчанку порушила Анжеліка:

— Їсти будете?

— Ми нє, спасибі, тіки пообідали, — відповів їй Сергій і відразу зрозумів, що відкрився, наче молодий боксер.

— Золупу собі з’їж. Я не в тебе питаюся, — з ходу відрізала карлиця.

Це вже було зовсім занадто, але… На кону стояли великі гроші. І він витримає. Нічого, потім віддача настигне цю циркову коросту, а поки…

— Анжела, ну досить, — сказав він, і тут вперше подав голос Ігор:

— От горілочки якби, від горілочки б не відмовились.

Анжеліка розвернулася до нього, очманівши від такого нахабства, але тут подав голос Андрій:

— Так, досить уже, дай нам борщу, цим горілки. Сала поріж.

Ти диви, як швидко він відчув себе дорослим!

Завгоспка надула губи й пішла до маленької хати, а Сергій витер піт і почав:

— Андрюха, таке діло: приїхав з Києва один чоловік, ми його привозили прошлий раз.

— Чув. А що за чоловік?

— Не знаю. Спільні знайомі є, кажуть — від серйозних людей, не сам по собі.

— Анжела говорила. Але це… несерйозна пропозиція. Тут жнива на носі… А він таке пропонує, що смішно…

— Кому смішно? — по можливості м’яко здивувався міліціонер. — Тобі? Які жнива? Ти що, розбираєшся на цьому? Батя, царство єму небесне, уже не справлявся. Він нам з Ігорем (розпорядник, відчувши, про що зараз бре­хатиметься, ствердно хитнув головою, на випередження) сказав тоді, при тобі, на річці, що треба продавати все це. Скинути цей хомут.

— А на ці гроші відкрити бізнес у го`роді, по торгівлі, — піддакнув Ігор. Блін, хоч би якось домовилися між собою: він збирався сказати про щось туристичне, про сплав якийсь, а тут магазин.

— Не знаю, при мені він про це не говорив.

— Говорив. Ми підняли людей… Серйозних людей. Вони оцінили ризики й…

— Послухайте, — встромилася до розмови дівчина, її голос був схожий на дитячий, і Сергій ледь не засміявся, але в останній момент стримався. — Тут відбувається класичне рейдерське захоплення, з підпалами, я про це напишу в газету й тоді…

— Шо тоді? Яке захоплення? Поля палять сусіди, тут до ворожки не ходити. Тарас захапав чужі наділи, підмутив через сільраду. Уже ж горіло колись, правильно? Хтось віддуплився… Чи відкинувся весною, до речі, перевірити треба! І почав поля вам палити. І зі жнивами ви вже про­втикали. А тут люди дають тобі квартиру, лаве добавлять, відкриєш пару кіосків у Миколаєві, посадиш он бабок своїх торгувати. І все, учись собі спокойно!

Анжеліка принесла каструлю борщу, сало й запотілу пляшку.

— Ну й ладно, — вирішив Сергій, витягнув зубами пробку, плеснув собі та Ігорю від душі й випив без тосту. Дівчина поклала долоні перед собою на стіл. Вони тремтіли.

— Послухайте, так не можна. Треба оцінити маєток, це — як мінімум. І вирішувати не вам, а господарю.

— Ну, по-перше, — Сергій закурив і поспокійнішав, — в права ще треба вступити. Я серйозно. Тут можуть довго це діло розглядати. Я без всякого…

— Ви погрожуєте? — збентежено спитала дівчина, намагаючись тримати себе в руках, але зачервоніле обличчя й нервовий голос казали про дещо інший настрій.

— Та я на вашому боці! — тут несподівано для себе він сказав правду. — Там же ще Іра є! А якщо вона претендуватиме? Дід же її тоді в обоз списав тоже криво. А якщо вона нормальних юристів знайде — тут все заарештують і справа зависне взагалі.

— А до чого тут мама? — витріщився на нього малий. — Її ж усього позбавили тоді.

— Це ти так думаєш. Я тобі просто обрисовую варіанти, при яких ти взагалі лісом ідеш, без грошей. А ці люди все беруть на себе, всі документи, а це від сільради і нотаріуса до податкової, держреєстру… Короче, повна жопа ­гемороя.

— Ні, ви таки погрожуєте. Я це обов’язково опишу, — не здавалася Світлана, і знову настрій капітана хитнувся по синусоїді:

— Слиште, помаранчеві! Ви мені тут Желєзняка не ісполняйте, да? От не треба мені про бандити сидітимуть у тюрмах і всю цю… Нашого інтересу тут вообще немає. Олег попросив — ми знайшли. І просто як друзі попереджаємо.

— Таких друзєй… — почала було Анжеліка, яка принесла малосольних огірків і зеленої цибулі, але Андрій гупнув кулаком по столу:

— Та харош!

Цікаво, а він розуміє, що це Тарасів жест і вислів? Сергій дивився на малого й усоте подумав, що не треба було лізти до цієї справи. Як у тій пісні було — «Мне бы жизнь свою как кинопленку»?

— Давайте всі заспокоїмося, — розтягуючи голосні, почав малий, — і почнемо спочатку. Значить, ви говорите, що ферму з будинком треба продавати. Можливо. Але не за п’ятнадцять же тисяч!

— Ти що, не бачиш, — підскочила журналістка, — що вони тебе просто розводять. Що не треба нічого казати! Я напишу матеріал, і нехай тільки спробують! Зараз не ті вже часи! Я й до міністра дійду.

Чоловіки мовчки дивилися на неї, і, відчувши їхнє ставлення, дівчина вискнула:

— Все, я йду. Я все одно напишу, але ти, Андрюша, дурень! — і пішла, широко й рішуче мотиляючи руками у повітрі.

— Свєта! — окликнув її малий і навіть підвівся, але та вже витягнула засув і гупнула воротами. Анжеліка побігла туди, Андрій лишився.

— Ну шо, поговоримо нарешті нормально? — Ігор потягнувся за пляшкою й наповнив два стакани. Подивився на малого, той заперечливо відмахнувся — ні, він не буде.

— Значить, дивись. — Розпорядник говорив таким заспокіливим тоном, ніби втішав удовицю. — Наше діло тут вообще сторона. Ми, в пам’ять про батю твого, стільки років дружили ж… Привезли покупця, він на охоті в кап­кан попав, уже повезли звідси. Так ось, ми просто озвучуємо їхню пропозицію і пропонуємо до неї прислухатися. Пропозиція покращилася.

— На скільки?

— Вони оцінювали по номінальній вартості, зараз криза. Так шо квартира двокімнатна, на набережній, це два­дцять п’ять, плюс п’ятнадцать наликом. Але! Чоловік сюди приїхав, чоловік з положенієм, шановний. Приїхав, подивився, йому все сподобалось, так шо вчора вже віддзвонились із Києва, кажуть: по квартирі все в силі, а по грошах добавляють… Стільки ж. Тобто п’ятдесят п’ять, розумієш, на круг?

— Більше того, — Сергій вирішив, що Ігор має отримати сьогодні по печінці, і вирішив зробити це красиво, — Ігор ось вважає, що ти повинен зробити зустрічну пропозицію — сорок налом, плюс квартира. І квартиру зарахувати за два­дцять, а то й п’ятнашка, а різницю наликом. І стій на своєму. А вони погодяться, правда? — подивився він на розпорядника, а той ледь не прокусив собі губу, але швидко оговтався, схопив шмат сала й прикусив уже його.

— І стаття Свєтина не допоможе?

— Тільки ускладнить. Ось я тебе бачив у Ройтмана… Шо, цей старий маланець тобі дуже допоміг?

— Ні… Обіцяв написати, а потім сказав, що після історії з наркетами цими громадська думка