Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

Але Сергій не дав проповіді набрати обертів:

— Бог? Бог хуйні не любить.

— Бог любить усіх. І їх теж.

— Ну, так і любіть їх у себе. Тільки з документами на утримання. Я знаю… Як диспансер!

— Єпархія не дозволяє.

— Тим більше. Короче, Гриша, не їби мозги. Андрюху випустили, я попросив, — незграбно збрехав Сергій, а Ігор цикнув на своєму сидінні, але так, щоби священник не почув. Капітан врубив задню передачу, щоби розвернутися, і додав: — Так шо кіпіш відставити. Діла там не буде.

Він здав задом до стіни церкви та подивився на довжелезного Григорія, який стояв, стискаючи кулаки:

— Поняв?

— Бог тебе простить. А я ні.

— Ну й хуй з тобою!

«Нива» аж підстрибнула, стартуючи — пил піднявся ледь не до хреста. Десь у ньому чорніла фігура священ­ника, а машина вже повертала на дорогу. Злий Серьога погнав щодуху, Ігор вчепився в ручку й перелякано зойкав, а за хвилину закричав:

— Тормози, там люди!

І дійсно — попереду показалася якась парочка, що піді­ймалась нагору, взявшись за руки. Почувши машину, дів­чина відразу стрибнула на узбіччя, а хлопець тільки повертався. І це був Андрій Дяченко. Сергій гальмував, дів­чина щось кричала, звертаючись до спадкоємця маєтку, і той нарешті ступив кілька кроків до неї. «Пронесло», — подумав Щербук, і вони проскочили повз пішоходів.

— Підвезем? — стиснутим голосом спитав Ігор, але Серьога вже вирішив, що розвертатися тут нема де, а чекати, поки ті підійдуть, він не хотів. Після розмови з цим придурастим священником нутро так і булькотіло, злоба поєдналася з головним болем й вони душили його з двох боків, наче гучна неприємна музика з репнутих колонок.

— Хай ідуть. Позажимаються ще. А хто це з ним?

— Та появилась тут одна. Журналістка.

— Та ладно?

— Точно! З Києва. Приїхала наче розбиратися. Я їх у Ройтмана бачив. Некролог замовляв там по одній. Дивлюсь, чешуть.

Тааак. Оце вже щось новеньке… Зовсім новеньке. Цент­ральна преса їм тут ні до чого. От зовсім. І знову це не могло бути збігом, хтось же її сюди направив! Тільки щоби що? Знову привид могутнього ворога, який вирішив обламати їм легкий заробіток, з’явився перед капітаном. І знову його тіпало від остраху. Хто ж ти такий?

— Так а чого ти мовчав?

— Та ми якраз із Миколаїчем говорили за це, када ти приїхав.

— І шо вирішили?

— Та цей каже, що проб’є її по своїх. І що за це нехай у київ­ських з дніпровськими голова болить. Ми зробимо все чисто.

Зроблять вони… Тільки от що? Ну навіщо він сюди вліз? Ну, заробляй собі спокійно, люди самі лаве несуть. Ні, захоті­лося їй будинок поставити, щоби як в Англії. І давай-давай, ти ж чоловік, ріши щось. От тобі «щось» і повертається.

Машина подолала останній схил пагорба, вони виїхали до воріт хутора, і Серьога посигналив та вийшов, не очікуючи швидкої відповіді з того боку, бо дуже нер­вово вони востаннє тут розпрощалися. І це треба було якось підрівняти. А для цього потрібні додаткові сили. Де ж їх взяти?

Знову, як неодноразово вже сьогодні бувало, капітан Щербук вичавив із себе посмішку й закричав за ворота:

— Анжеліка! Маркіза ангелів, пробач засранця, а? Ми по ділу.

І вона з’явилася, звичайно, разом із собаками, які в порівнянні з нею виглядали конями. Карлиця, як завжди, вперла руки в боки й дзвінко сказала:

— Приперлося воно… От када ти був нада, тебе не було. А тепер шото зачастив. Андрюхи нема, їдьте.

— Та ми його бачили по дорозі, сюда йде… З кралею зі своєю.

— То така краля, що тобі у сраці зразу дві різьби наріже, пойняв? Туди і обратно.

— Та поняв, поняв. Відчиняй. Я, от Ігор не дасть спизді­ти, хотів тобі цвєтів купить, шоб, значить, вибачитися. А не було. Вірмени точку закрили на виїзді.

— Вірмени йому закрили, — скептично відізвалася ­Анжеліка, але підійшла-таки до воріт і почала вовтузитися із засувом. Позаду неї вже стирчала та бабка, що прибилася до них нещодавно. Юля, чи як її там? Стояла й дивилася якимось важким нерухомим поглядом, слідкувати за ним чогось не хотілося.

Карлиця плечем налягла на ворота, відчинила їх і по­чала ногами відганяти з проїзду собак. Сергій загнав машину у двір, поставив її на звичне місце, біля пташника — обісруть, але це, як відомо, приводить до грошей.

Він вийшов, закурив, повернув на обличчя посмішку й дивився, як поважна господарка йде до нього.

— Значить, тебе ще не посадили за всі твої, ет саме? — почала карлиця свої звичайні витребеньки, і довелося їй ­підіграти.

— Та мене за шо?

— А шо, нема за шо?

— Та нема! І вообще, чого боятися? У тюрмі страшно тільки перші десять років. А потім як по маслу.

Неприємна бабка Юля гучно хмикнула, так що Сергій перевів погляд на неї й уже не посміхався. Що ця косорила собі дозволяє? Він уже збирався дати їй відповідь, але Анжеліка втрутилася й тут:

— Я тебе той раз забула спитать, а нагадали — ти пістолет наш привіз?

— Який, блядь, пістолет?

— Той, шо твої архаровці забрали в мене.

— Так ти ж, дурна баба, шмалять почала. Вони вообще повне право мали тебе тут положить. І ніхто б їм нічого за це.

— Ми тут на своїй землі. Он, в Америці, чув, люди можуть зі свого двора пулять усіх, хто зайшов.

— Тю, от ти странна, — Серьога удав крайній ступінь здивування, — тут же не Америка, тьотю. Тут незалежна ваша. Самі тут помаранчевий флаг вішали, їжте тепер.

— Ти мені ото зуби не заговарюй. Де наш ствол?

— У Карагандє. Забудь. Начальник району його собі забрав. А звідти здачі немає.

— Акт тоді повинен бути. Вилучення, — пробуркотіла та Юля, і тут уже Серьога не втримався:

— Тебе, пиздося, хто вообще питає? Шо ти лізеш куди не слід, а?

Впершись у неї оком, він намагався згадати — а коли ця баба-яга тут з’явилася? А чи не тоді, коли все почалося? Звідки вона насправді? Може, її сюди підіслав той, хто весь цей час, і вона йому стучить про…

— Андрій прийшов, — обірвала його думки Анжеліка, яка теж уже не посміхалася. І дійсно — за воротами стоя­ли малий з цією журналісткою й дивилися на те, що відбувалося. Так, треба здавати назад, знову давити либу — він приїхав домовлятися, і зробити це можна тільки на позитиві. Сергій скривив обличчя, обігнав карлицю, яка смішно телепала до воріт, і відчинив їм сам.

— Андрій Олегович. — Він потиснув його долоню обома руками, наче член політбюро, який вітає генсека на Мавзолеї перед парадом. — І вам здрастуйте, люба дівчино… Як вас?

Вона нічого не відповіла й з кам’яним обличчям пройшла мимо, проте Андрій промовив: «Світлана» — й зачинив за собою ворота.

— Ми з Ігорем, — капітан вказав рукою на розпорядника, який так мовчки й стирчав біля машини, — приїхали ще минулого разу перетерти… За наші справи. Але криво пішло, признаю. Так