Джулія Ромуш - Клуб: їх таємниці vs твоє життя, Джулія Ромуш

Розділ 52. Брей Легран.

- Тобі треба відпочити й розслабитися, - сказав Франсуа, коли ми вночі сиділи в нічному клубі, дивилися на вульгарних дівок, які прийшли сюди для того, щоб їх зняли й заливалися віскі. 

 

Минуло вже годин сім-вісім з моменту моєї сутички з цією дикою, а я все ще не міг відійти. Лютував так, що готовий був переламати тут всі меблі. 

 

З-за того, що я не потрапив на зустріч, одна дуже вигідна угода ледь не зірвалася. Я не знаю, чого коштувало Франсуа розкрутити наших уже майбутніх партнерів на позитивну відповідь, але умови у нас стали все ж гірше, ніж ми очікували спочатку. 

 

Якби не ця клята "Копія", то ми могли зараз відзначати не просто партнерство, а партнерство, при якому у нас був би контрольний пакет акцій. А так, ми всього лише в частці на сорок дев'ять відсотків, і вирішальний голос в іншого приватного інвестора. Коли мова йде про будівництво нового курорту на Лазурному березі, це має вирішальне значення. 

 

Коли справа доходила до Енді й моїх інтересів, ця дівка і моя реакція на неї була дуже неоднозначною. 

 

- І що ти будеш робити далі? - Заплітаючись язиком запитав друг, - здалася тобі ця "Копія", піди трахни когось, випусти пар, а то ці дві сучки тобі мізки остаточно скриють. 

 

Я сидів, пив і розумів, що не хотів нікого з цих шлюшок, які танцювали на танцмайданчику, хотілося лише покарати ту, що так майстерно сьогодні розлютила мене. 

 

З кожним ковтком я ставав дедалі рішучішим у своїх намірах, мої думки все похмурішими, а її майбутнє прорахованим наперед. 

 

До біса Блека з його ідіотським планом тупого спокушання. Він хотів, щоб я надокучив цій божевільній, став героєм, таким, який рятує з різних колотнеч. Тільки герой з мене був кепський, а і без того крихітне терпіння наближалося до нуля. 

 

Коли о шостій годині ранку клуб стали закривати, ми з Франсуа на нестійких ногах виповзли на вулицю. Розпрощалися біля таксі, вирішивши, що самостійно ні один з нас вести тачку не зможе і поїхали. Друг додому, а я до медичного університету. До Енді. 

 

Чекав її години дві, напевно, навіть встиг протверезіти злегка. Ходив колами, навіть приліг на лавку біля центрального входу. Майже заснув, як мене розбудив гул студентів, які приходили на навчання. А її все не було. 

 

Скоро повинні були розпочатися заняття, а цієї гадини навіть на горизонті не спостерігалося. Може, варто встановити їй жучок в телефон? А то мені вже не подобалося те, що я не знав де вона вештається, коли хотів з нею поговорити. 

 

Я піднявся по сходах до головного входу, стояв так, щоб її не пропустити, але серед потоку людей, який плавно обходив мене з обох сторін, я не бачив її мордочку. Знову накотилася злість, знову захотілося вправити цій дрібній вискочці на місце мізки.  Знову я ходив з боку в бік на ґанку біля входу, розштовхуючи по сторонах студентів, які снували туди-сюди. Дратували. Заважали під ногами. В сторону відлітав то один, то другий.Різко розвернувся і наткнувся ще на когось, не дивлячись відіпхнув в сторону і тільки потім почув верещання:

 

 - Придурок, я через тебе каву пролила на себе, - і відразу заспокоївся.  Опустив очі й подивився на "Копію", яка стояла з порожнім стаканчиком, а ароматна коричнева рідина величезною плямою розтеклася по її светру.

 

 Ну, привіт, вискочка, ось ми й знову зустрілися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно