Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

пле­чи­ма! - обізва­ла­ся дівчи­на страш­но по­важ­ним то­ном і не­мов до се­бе.

- Та й та­ки доб­ре зна­ла, що не уви­дить йо­го більше!

- А він, са­ра­ка, га­дав, що ма­ми не зас­та­не вже жи­вої! Та­ка, як скіпка, все хо­ди­ла!

Обоє за­мовк­ли.

- Я лиш то­го бо­юся! - обізвав­ся він по хвилі гли­бо­ко­го по­важ­но­го мов­чан­ня,- А більше нічо­го! Жод­ної ро­бо­ти, жод­них ма­неврів, ли­ше то­го! Чо­ловік га­дає, що він собі па­ном, а він…

Знов ур­вав.

- Часом га­даю, що ніко­ли не скінчиться той час, що я маю йо­го ще сам пе­ре­бу­ти,- по­чав знов.- Та­кий мені дов­гий здається та нуд­ний!

- Та й мені! - пов­то­ри­ла во­на за ним го­ло­сом, пе­ре­пов­не­ним слізьми.

В тій хвилі пе­рег­ля­ну­ли­ся обоє, мов на чийсь при­каз, і спо­важніли. Во­на схи­ли­ла­ся жи­во над своєю ро­бо­тою, а він по­чав її потіша­ти.

- Сього ро­ку по ма­нев­рах прий­ду на шість неділь до­до­му, а на дру­гий рік як прий­ду, то хіба знов аж за два місяці піду ту­ди на­зад. А тоді піду ли­ше на три місяці та й потім уже - гай, гай! - аж свис­нув на пот­верд­жен­ня своїх слів.

- Якби ти мав там умер­ти, Ми­хай­ле,- обізва­ла­ся во­на на­раз (спи­ня­ючись в ро­боті), з пог­ля­дом, що розк­ри­вав ці­лу гли­би­ну її по­важ­но­го з при­ро­ди єства,- то я не знаю, що би тоді бу­ло! Не дай бо­же, Ми­хай­ле! Ми­хай­ле, не дай бо­же!

Він усміхнув­ся.

- Якби я се знав, то скор­ше при­волікся б на но­гах та на ру­ках до­до­му. Але то­го не бу­де. Я не та­кий грішний, аби ме­не вже бог свя­тий кли­кав пе­ред суд.

Знов за­мовк­ли.

- Може, я піду сього ро­ку із твоєю ма­мою на про­щу до свя­то­го Іва­на,- обізва­ла­ся по ко­роткій хви­лині Ан­на по­бож­но.- Твоя ма­ма хо­че йти, а я пішла би з нею. А як­би я не мог­ла сього ро­ку, то бо­дай на дру­гий рік піду. А все піду! Так мені здається, як­би ли­ше там ус­ту­пи­ла, та й за­раз би мені лег­ше ста­ло на душі. Аж там би я за на­ше щас­тя по­мо­ли­ла­ся. Ка­жуть лю­ди, що ко­му вдасться свя­то­го поцілу­ва­ти, той міцніє на тілі й на душі.

- Так ка­жуть,- пов­то­рив за­дум­чи­во Ми­хай­ло.- Я бу­ду на­мов­ля­ти ма­му, аби йшли. Не­хай по­мо­ляться там за ме­не, аби я щас­ли­во пе­ре­був ма­нев­ри. Ка­жуть, сього ро­ку бу­дуть тяжкі ма­нев­ри. Гей, страш­но бу­де. Але не ка­жи сього ніко­му, Ан­но. Старі за­раз би по­жу­ри­ли­ся. Дос­та, як мені гірко, на­що ще й їм гриз­ти­ся.

- Мама та­ки хо­че най­більше че­рез те­бе йти,- ска­за­ла Ан­на, а відтак до­да­ла:- А мо­же, й че­рез Са­ву, аби по­ки­нув Рахіру…

Тут Ми­хай­ло підвів жур­ли­во бро­ви вго­ру.

- Ой, той Са­ва, той Са­ва,- ска­зав він про­тяж­но,- він мені не по­до­бається! З од­но­го бо­ку, ніби при­па­дає вже до землі, бе­реться до ро­бо­ти й до всього, як ка­же мені та­то, а з дру­го­го, об­хо­диться з на­ми, як зі своїми во­ро­га­ми. Се вже гріх ним так пра­вить. Гріх, ка­жу тобі. Вчо­ра ввечір трак­тую йо­го своїм тю­тю­ном, ка­жу йо­му по-доб­ро­му, як яло­ся: «Бра­те,- ка­жу,- Са­во, як стоїть річ із Рахірою? Відче­пив­ся вже ти від тої га­дю­ки?» Я се ска­зав йо­му, як ка­же брат до бра­та, кам­рат до кам­ра­та, а він по­ди­вив­ся на ме­не, та так уже, знаєш, по­га­но. Йо­го очі по­зе­леніли й засвіти­ли­ся, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив ку­лак, скри­вив рот, як со­ба­ка, ко­ли хо­че нес­подіва­но на чо­ловіка на­пас­ти, і зой­кнув: «Мой, мой, мой! Не чіпай­те ви ме­не, лю­ди добрі!» - та й ува­лив собі ку­ла­ком по коліні… По тих сло­вах мав я вже дос­та. Я видів, що во­на цідить йо­го кров далі. То опи­ри­ця якась. І що се гріх, що він за нею про­па­дав, йо­му й до го­ло­ви не при­хо­дить. Я йо­му не ка­зав більше нічо­го, бо не хо­чу з ним по-ли­хо­му роз­хо­ди­ти­ся. А по-дру­ге, знаю, що як він піде до війська, то сам по­ки­не її. Там прий­де він уже сам до ро­зу­му. Доб­ре, що взяв­ся бо­дай до ро­бо­ти. Я бо­яв­ся, що він роз­во­ло­читься зовсім, як я піду з до­му. Во­на му­си­ла йо­му мат­ри­гунів [99] да­ти або ви­ро­би­ла щось інше, що він узяв­ся так ду­же за нею. Та й ще га­даю я собі, що ко­ли по­вер­ну з ма­неврів, то по­ба­ла­каю з нею сам. Бу­ду видіти, що во­на мені ска­же. Хло­пець змар­ну­вав­ся з нею цілком. Здурів ще.

- Вона й на ме­не не­доб­ра! - обізва­ла­ся Ан­на.- Від ча­су, як виділа, що я па­ру разів го­во­ри­ла з твоєю ма­мою. Раз, як я пе­ре­хо­ди­ла поп­ри їх ха­ти, щоб зай­ти до Домніки, крик­ну­ла за мною: «Ли­зун­ка!» А як я ог­ля­ну­ла­ся і хотіла їй щось відповісти, схо­ва­ла­ся бор­зо за пар­кан, і я заздріла ли­ше її чор­не роз­пат­ла­не во­лос­ся.

- Лиши біду, не­хай ще­зає від те­бе!- ра­див спокійно хло­пець, сплю­нув­ши да­ле­ко від се­бе.- Не­ма з ким го­во­ри­ти!

- Нема! - відповіла во­на слух­ня­но.

Говорили ще дов­го, ра­ди­ли­ся, аби не ка­за­ти те­пер ще нічо­го ні та­тові, ні мамі про те, що хо­тять поб­ра­ти­ся за рік-півто­ра, як він по­вер­не.

- Вже мовчім і далі, як мов­ча­ли досі! - ра­див він.- Ма­ма роз­повість про все Домніці, Домніка се­лу, а се псує щас­тя. Не­доб­ре про щось на­пе­ред го­во­ри­ти. Я сам знаю, що не­доб­ре!

При роз­луці на­ка­зу­вав:

- Тримайся вже од­но­го місця, отут, аби я мав уже од­ну стеж­ку до те­бе. Як прий­ду ко­ли, аби я не шу­кав те­бе що­раз деінде. Знаєш, у ме­не не­ба­га­то ча­су!

А во­на ска­за­ла по­важ­но, що «доб­ре».

Окремо ска­зав ще їй го­лос без її свідо­мості: «Чо­му ні? Він на те, аби хотів, а во­на на те, аби хотіла то­го, що він хо­че!»

Чомусь ма­ло так бу­ти, бог знає! Вже здав­на… здав­на… здав­на вже… Са­ма при­ро­да збли­зи­ла їх до се­бе. Сильна, таємни­ча у своїх ділах, за­ки­ну­ла сіть на обоїх, уст­роївши собі в них своїх пиш­них ав­то­матів, що йшли насліпо за її незг­ли­би­ми­ми при­ка­за­ми, ту­ля­чи­ся інстинк­тив­но до се­бе, до­пов­ню­ючи од­не од­но­го, мов зем­ля з рос­ти­ною, в мріях про якесь щас­тя, не ба­ча­чи її ру­ху і усміху на­дальше…

XIV

Більше як рік ми­ну­ло з то­го ча­су. Ніщо не зміни­ло­ся в на­ве­де­них обс­та­ви­нах. У хаті Івоніки ос­та­ва­ло­ся ти­хо і пох­му­ро, а Марійка веш­та­ла­ся, яr зви­чай­но, зжу­ре­на і нев­до­во­ле­на. Пе­ре­чис­лю­ва­ла дні й місяці, які мав пе­ре­бу­ва­ти ще при війську Ми­хай­ло, пе­ре­ду­му­ва­ла, як то бу­де, як він уже по­вер­не, як йо­го в се­бе по­ба­чить і як він, як дасть бог, при­ве­де їй в дім чем­ну і ба­га­ту невістку. Во­на