Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

чу­до­во ти­ши­ну, що чим­раз більше зрос­та­ла…

ХІІІ

Анна пра­цю­ва­ла те­пер у по­по­вих паннів. День у день хо­ди­ла ту­ди на ро­бо­ту, а від осені ма­ла у них на ста­ло ли­ши­ти­ся. Так по­ра­див їй Ми­хай­ло, з яким ба­чи­ла­ся на ве­ли­кодні свя­та.

- Мама та, брат не бу­дуть над то­бою стільки збит­ку­ва­ти­ся,- ка­зав їй,- а як я прий­ду до­до­му на день-два, змо­же­мо ба­чи­ти­ся. Ко­ли б я, як во­як, за­хо­див до те­бе до ха­ти, то сва­ри­ли би, та й та­ки не тре­ба, аби хто про се знав. Ко­ли вер­ну з війська, по­ка­же­мо лю­дям, що знаєм!

На те во­на усміхну­ла­ся.

- Вже най би так, як ти ка­жеш.

- А ма­ма та й брат що ка­за­ли, як ти пішла від них? - спи­тав. Обоє зна­хо­ди­ли­ся в по­повім го­роді. Во­на чис­ти­ла стеж­ки, а він, пе­рес­ко­чив­ши не­ви­со­кий тин, ле­жав у цілій своїй дов­готі на землі, щоб йо­го зда­ле­ка ніхто з ха­ти не заздрів.

- Та що! - відповіла.- Ма­ма ка­за­ла, що я її зна­ти не хо­чу, а брат - що я стріляю за якимсь го­лод­ни­ком, та як ко­ли ме­не з ним пе­ре­ло­вить, то поб'є, що по­пам'ятаю йо­го. «Ти,- ка­же,- даєш йо­му всі крей­ца­ри на тю­тюн, чи чорт знає на що, а ме­не та й тих, що те­бе ви­го­ду­ва­ли, зна­ти не хо­чеш». Не вірить,- до­да­ла,- що па­но­тець ма­ло пла­тить. Ка­же: «Я ко­лись прий­ду та розвіда­юся, ти, муд­ра­гельни­це панська!»

Михайло змор­щив чо­ло і збив ку­лак.

- Гай, гай,- пог­ро­зив пох­му­ро,- ко­би він ли­ше ко­ли мені в ру­ки не по­пав­ся. Я доб­рий, до­ки доб­рий, але не­хай ніхто ме­не не зачіпає, бо в ме­не ку­лак тяж­кий.

- А я вже во­лю за мен­ше слу­жи­ти, та й у па­нот­ця, та й тут у селі, ніж десь у жи­да або в німця, та й не сни­ти, ко­ли ти прий­деш.

- Чекай, че­кай! Дасть бог, усе ми­не! Тоді бу­де­мо інак­ше в тру­бу гра­ти! - потішав, притім вий­няв ціло­го ле­ва з ки­шені та й прос­тяг­нув із ним до неї ру­ку.- На, схо­вай собі! Схо­вай собі або ку­пи, що хо­чеш! Се я собі при війську уш­па­ру­вав для те­бе. Хотів тобі хуст­ку ку­пи­ти, але не ста­ва­ло. То вже ку­пи ти собі са­ма, ко­ли за­хо­чеш.

Вона не хотіла прий­ня­ти.

- Або я вже не год­на собі за­ро­би­ти на хуст­ку? - бо­ро­ни­ла­ся.- Схо­вай! Тобі там скор­ше хиб­не, як мені тут! Де­ко­ли й їсти не­має що!

Він сто­яв уже ко­ло неї на рівних но­гах, а в йо­го очах блистіли сльози…

- Анно… Ан­но!…- го­во­рив щи­рим, не­го­лос­ним го­ло­сом.- Або я вже в те­бе нічо­го не вар­тую, що да­рун­ка не хо­чеш прий­ма­ти? - Ска­зав­ши се, зда­вив їй так ру­ку, що май­же вго­лос з бо­лю зой­кну­ла; відтак, пе­рег­ля­нув­ши­ся з ним, узя­ла дрібний да­ру­нок.

Він ки­нув­ся вдо­во­ле­ний, як пер­ше, на зем­лю.

- Кажи що! - про­сив із внутрішнього, щас­ли­во­го, май­же батьківсько­го вдо­во­лен­ня, з роз'ясне­ни­ми очи­ма.

- Та що ка­за­ти, Ми­хай­ли­ку? - відповіла во­на.- Мені не раз так тяж­ко на душі, що й ска­за­ти не мо­жу! Так, як би мені щось ду­шу підгри­за­ло! Щод­ня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж пла­чу! Не раз пря­мо так, як би мені хто ка­зав: «Так має все бу­ти!»

Він сплю­нув крізь зу­би.

- Ти та­ка, як я. Я знаю, що му­шу свої ро­ки відбу­ти при жовнірах, а все-та­ки ду­маю не раз, так як ма­ма, не раз-та­ки день у день, чи не мож­на би якось звідти вир­ва­ти­ся? Хоч знаю, що не мож­на!

-Не мож­на, Ми­хай­ле! - ска­за­ла во­на по­важ­но.- Бу­ла би біда! Врешті, ти вже і звик там!

Він мах­нув ру­кою.

- Ет, звик! - ска­зав.- Мені вже те­пер не так тяж­ко, як дав­но, але то змар­но­ва­ний час, що я йо­го там пе­ре­жи­ваю; а чо­го най­більше бо­юся, се, не дай бо­же, смерті. Як­би я знав, що маю за­ги­ну­ти, то волів би та­ки за­раз тут стра­ти­ти­ся. Так тяж­ко там уми­ра­ти!

- Без та­та й ма­ми на чу­жині! - до­да­ла во­на сти­ха, смут­но, не­на­че до се­бе, і спер­ла­ся на хви­ли­ну об пар­кан, мов відпо­чи­ва­ючи.

- Я вже знаю, як у війську ги­нуть і хо­ва­ють…

Вона зітхну­ла гли­бо­ко.

- Ей бо­же доб­рий!… День пе­ред тим, за­ки я сю­ди приїхав,- тяг­нув він далі,- са­ме по­хо­ва­ли од­но­го хлоп­ця. Відай, зас­ту­див­ся на варті, відле­жав свій час, не міг їсти, білів та й білів, каш­ляв, а од­но­го ра­за як обер­нув­ся до стіни, то вже йо­го аж кам­ра­ти відвер­ну­ли. Вже ос­танній раз обер­нув­ся там. Йо­му зро­би­ли па­рад, му­зи­ка гра­ла. Але за йо­го до­мо­ви­ною не йшов ані та­то, ані ма­ма. Не пла­ка­ла ні сест­ра, ні дівчи­на жод­на. Ішли ли­ше йо­го кам­ра­ти у па­рах, все в па­рах, ішов обер-лей­тнант, лей­тнант, а на чорнім ве­ликім возі вез­ли йо­го. Йо­го тру­на бу­ла на­чор­но по­мальова­на, на труні сто­яло ча­ко [98] та усе холіта­ло­ся. Тру­на бу­ла та­ка чор­на, та­ка чор­на, ка­жу тобі, що я, відко­ли жи­ву, не видів та­кої чор­ної. Гірше вугілля. Я все му­сив ди­ви­ти­ся на ту тру­ну.

«Вайльо, яка вже чор­на! - га­дав я все собі.- Та й із нас по тобі мо­же один піти так, як ти! - га­дав я.- Та й я мо­жу!»

- Іди, йди! Не го­во­ри та­ко­го! - зга­ни­ла йо­го дівчи­на з пе­ре­ля­ком.- Ще в ли­ху го­ди­ну ска­жеш!

- «Гей, то бу­де твоя мам­ка ра­ду­ва­ти­ся,- га­дав я собі,- як по­чує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то бу­де за­во­ди­ти та й го­ло­вою об стіну би­ти!» - тяг­нув Ми­хай­ло дальше, не звер­та­ючи ува­ги на діво­чий за­кид.

- А во­на не зна­ла, що він був сла­бий? - спи­та­ла дівчи­на зі щи­рим співчут­тям, уто­пив­ши свої тихі, по­важні очі виг­ре­бу­що в йо­го зір.

- Та де зна­ла! Він не пи­сав! «Що во­на мені ніби по­мо­же?» - ка­зав. Врешті, він хотів те­пер іти на урльоп та й усе мав надію, що до то­го ча­су підійметься. «Підве­ду­ся та й піду»,- го­во­рив за­од­но, са­ра­ка.

- Сарака!

- Пішов. Пішов та й не по­вер­не вже відти! А роз­ка­зу­вав мені, як був ос­танній раз до­ма на урльопі, і як від'їжджав, то йо­го ма­ма (та­та не мав уже) і кілька знай­омих лю­дей відпро­вад­жу­ва­ли йо­го до колії. Ма­ма, ка­же, так пла­ка­ла за ним, що ду­ша роз­ри­ва­ла­ся, та все кли­ка­ла: «Син­ку, я вже те­бе не ба­чи­ти­му більше!» А як він уже сів до залізниці й во­на ру­ши­ла з місця, то ма­ти ки­ну­ла­ся за ним, і ли­ше лю­ди стри­ма­ли її, аби під ко­ле­са не пішла… Геть без пам'яті бу­ла, та­кий жаль!

- Мамині очі до­ба­чи­ли йо­го смерть за