Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

пос­таріла­ся пе­ред­час­но й бу­ла би при­по­чи­ла із праці, і ра­да бу­ла б із вну­ка­ми по­ба­ви­ти­ся. Се бу­ла її най­улюб­леніша мрія. Ба­ви­ти­ся з уну­ча­та­ми, пильну­ва­ти їх, го­ду­ва­ти, пе­ре­сид­жу­ва­ти з ни­ми на ве­реті на призьбі вліті, на со­неч­ку, вичісу­ва­ти їх, як хлопців своїх че­са­ла, а взимі на печі роз­ка­зу­ва­ти каз­ки, аби ти­хо сиділи та не ви­ри­пу­ва­ли ха­ти.

Але на те все тре­ба бу­ло ще пож­да­ти. Більше, пев­но, як з півро­ку, мо­же, та­ки ще доб­ре з рік.

Тепер ма­ла йо­го в се­бе, мов у гос­тях. На різдво, на Ве­лик­день і на свя­ту неділю. І так, як тіши­ла­ся ним, ко­ли при­хо­див, так і су­му­ва­ла, як відхо­див.

- Прийшов, ро­зо­рав сер­це й пішов! - жа­лу­ва­ла­ся пе­ред своїми дво­ма біло­го­ло­ви­ми ста­реньки­ми сусідка­ми, що при­хо­ди­ли її опісля потіша­ти, а до нього го­во­ри­ла, про­ща­ючи­ся: - Ідеш, син­ку, і не зас­та­неш ме­не, мо­же, вже більше, як по­вер­неш!

Сього ро­ку по ма­нев­рах мав прий­ти до­до­му на два місяці.

Вижидала то­го дня, мов схо­ду сон­ця. Ко­би ли­ше бог свя­тий до­поміг, аби пе­ре­був щас­ли­во ті ма­нев­ри. Мав їх відбу­ва­ти в іншім краю че­рез три неділі. Там-то­го ро­ку не пішло йо­му на них щас­ли­во. Як хотіла йти до свя­то­го Іва­на, прос­то тяг­ну­ло її ту­ди піти й по­мо­ли­ти­ся, аби пе­ре­був їх щас­ли­во, та й не вспіла. Кілька день пе­ред свя­тим Іва­ном ста­ну­ла, не хо­тя­чи, на залізні граблі і про­би­ла собі но­гу. Му­си­ла більше як тиж­день біду­ва­ти та шти­гулька­ти з па­ли­цею, за­ки но­га за­гоїла­ся. З призьби каліка му­си­ла при­див­ля­тись, як Домніка або інші добрі лю­ди спов­ня­ли за неї ту абу сю ро­бо­ту. Як бу­ло їй пішком іти в та­ку до­ро­гу, як до Су­ча­ви? А навіть хоч би й залізни­цею? Як би бу­ла там пе­ре­би­ла­ся між стільки на­ро­дом?

Не йшла. А Івоніка та­кож не міг із до­му відда­ля­ти­ся. Ро­бо­та всю­ди кипіла. Са­ме під час жни­ва при­па­да­ло. Він ли­ше що до їди забігав до ха­ти, а так, то все день у день пе­ре­сид­жу­вав у бур­дею і в полі. Жни­ва й по­ко­си роз­по­ча­ли­ся, і кож­ний день при­во­див із со­бою свіжу, наг­ля­чу ро­бо­ту. Ніяк бу­ло йо­му йти на про­щу. Та й, ма­буть, то­му не відбув хло­пець щас­ли­во ма­неврів.

Саме як відбу­ва­ли­ся, ца­рю­ва­ла тяж­ка спе­ка. Мар­ши­ру­ва­ли до Га­ли­чи­ни. Мар­ши­ру­ючи од­но­го ра­зу че­рез се­ло, спи­ни­ли­ся тут на відпо­чи­нок.

«Все ки­ну­ло­ся до во­ди,- оповідав опісля Ми­хай­ло, при­був­ши до­до­му на відпуст­ку.- Я ги­нув за во­дою. Ми по­си­ві­ли з по­ро­ху, по­чорніли зі спе­ки. Ми мар­ши­ру­ва­ли з ран­ку від третьої-чет­вер­тої до дру­гої по обіді, а все рівни­ною, все по­лем, все у спеці так, що з нас ли­ше піт лляв­ся.

Як же по такім марші в такій спеці опи­ни­ли­ся в од­но­му селі - хто б не ки­нув­ся за во­дою?

Все гур­том пігна­ло до кер­ниці. І я ки­нув­ся до неї. Ги­нув за во­дою. Ви ще не знаєте, як то хо­четься пи­ти під час ма­неврів. Гірше, як у нас у жни­ва. Сто раз гірше.

Я стис­нув­ся між інших, аби зар­ва­ти кра­пельку во­ди, та й і не сни­лось мені, що ма­ло ме­не по­ди­ба­ти за кілька хвиль.

Не хо­тя­чи, штурх­нув я од­но­го лей­тнан­та, що враз із на­ми тис­нув­ся до во­ди. Та й скоїло­ся.

Він ог­ля­нув­ся. До­ки жи­ти бу­ду, не за­бу­ду йо­го очей, чор­них, ве­ли­ких, як спа­лах­ну­ли іскра­ми, і йо­го ли­ця, що від спе­ки і злості по­чер­воніло та туй-туй кров'ю не зал­ля­ло­ся.

Він ог­ля­нув­ся, ка­жу, та й ви­тяг­нув ме­не з гур­ту. Тут пот­ряс мною з цілої си­ли, а відтак як вса­дить мені ку­ла­ком ме­жи очі - бо­же! Вса­див мені ме­жи очі ку­ла­ком, а відтак в ніс, а відтак та­рах­нув ще по гу­бах. Так ме­не спра­вив, що потім кам­ра­ти не пізна­ли. Кров ме­не обілля­ла, і я стра­тив світ з-пе­ред очей. Вже як мені потім бу­ло, ли­ше бог один знає та й я. Го­ло­ва боліла, аж лус­ка­ла, а ще в такій спеці! Ли­це за­пух­ло, аж скри­ви­ло­ся, бо­же! Син на­шо­го па­на, що був тоді та­кож на ма­нев­рах, той мо­ло­денький, що ли­ше рік слу­жив, ра­див, аби я за­мельду­вав­ся хо­рим, але я не міг сього зро­би­ти. В док­то­ра я був би му­сив ска­за­ти, що мені є, хто ме­не так спра­вив, а я сього не хотів ро­би­ти. Той лей­тнант му­сив би був прий­ти пе­ред капіта­на, що був доб­рий пан і за такі речі тяж­ко ка­рав, і я собі га­дав, що най уже йо­му бог зап­ла­тить за ме­не. Та й хто б мені, врешті, був за­ру­чив, що він за мою скар­гу не пімстив­ся б на мені? І як ще ме­не зганьбив, та й що я міг зро­би­ти? Що та­кий прос­тий рек­рут зна­чить? Їх так ба­га­то, так ба­га­то, ка­жу, що ко­ли один за­ги­не, то й сліду по нім не­ма. А всі во­ни му­сять сто­яти пос­лу­хом пе­ред стар­ши­ми. Дар­ма що ті стар­шу­ють і ку­ла­ком, і збит­ку­ван­ням. Па­нич ра­див, ма­буть, доб­ре, та я вже мах­нув на все ру­кою. Не­хай йо­го су­дить ли­ха го­ди­на, як він ме­не за мою про­ви­ну осу­див тоді! Я пла­кав, як ди­ти­на, і ка­чав­ся в га­рячці по землі, аж інші тер­мо­си­ли. Я прок­ли­нав… Бо­же, як я вже прок­ли­нав, але відтак, як нас­тав по­ра­нок, я все-та­ки підвівся та й по­волікся дальше. Бог ме­не не опус­тив. Я і то пе­ре­був. Де­котрі з моїх кам­ратів по­хо­ру­ва­ли­ся зі спе­ки і му­си­ли ли­ши­ти­ся, а один німець по­мер, са­ра­ка, та­ки під час ма­неврів. Та­кож зі спе­ки…»

Таке лу­чи­ло­ся хлоп­цеві під час там­тих ма­неврів, бо не мог­ла, як за­ду­ма­ла, за нього по­мо­ли­ти­ся, так за­те сього ро­ку во­на хо­ди­ла на про­щу до свя­то­го Іва­на. Хо­ди­ла… Да­ла па­нот­цям на чо­тир­над­цять службів бо­жих. Сім службів за Ми­хай­ла, а сім за Са­ву. Не­хай їм на щас­тя вий­дуть. Во­на мо­ли­ла­ся з цілої душі за свої діти, по­нес­ла свя­то­му, що мог­ла. Ме­ду, по­лот­на, руш­ників і свічок, а навіть і один гар­ний скор­цик (ки­ли­мок) в до­дат­ку.

Тепер ожи­да­ла своєї ди­ти­ни за па­ру неділь. А по то­му… по оцих двох міся­цях відпуст­ки мав відтак ли­ше ще кілька місяців слу­жи­ти і потім уже нав­се вер­тав­ся до­до­му. Зі­тха­ла і ди­ви­ла­ся очи­ма, що сміяли­ся, ку­дись впе­ред се­бе в да­лечінь. Бог доб­рий дає всього діжда­ти­ся… Але ж бо й мо­ли­ла­ся!… Їй зда­ва­ло­ся, що ко­ли ли­ше всту­пи­ла в цер­ков­не подвір'я, між ви­сокі старі му­ри, то опи­ни­ла­ся тут ко­ло са­мо­го бо­га свя­то­го. А вже ко­ли опи­ни­ла­ся по­се­ред церк­ви, за­па­хи зілля та ка­ди­ла так і тяг­ну­ли до бо­га.

І скільки по­бож­них бу­ло тут­ки! Хо­рих, не­щас­них, калік і тем­них… і все клячіло,