Димитр Ангелів - Сміливий чунг

і плаксиво заскімлила. Але помітивши, як дорослі й малі чунги кидають на тліюче дерево недогорілі гілки, вона одразу ж забула про ляпанці, схопила якусь гілку і поклала її одним кінцем у вогонь. Гілка спалахнула, і пома почала підстрибувати й вигукувати.

— А-кха! А-кха! — радісно завищала вона, кидаючи палаючу гілку у вогонь.

Потім почала збирати обвуглені гілляки, що стирчали з попелу, й кидати їх у вогонь.

Нова догадка блиснула у свідомості чунгів, і вони кинулися шукати й збирати в попелі недогоріле гілля. Але все це швидко згорало, й лишався тільки попіл. І Сміливий чунг раптом збагнув, що горіти довго можуть лише товсті стовбури, а тоненькі гілочки згорають швидко, і після них вогню не лишається. І через те, що поблизу вже не було тоненьких гілочок, він спробував підняти якесь товсте, напівобгоріле дерево. Однак воно виявилося непомірно важким для одного чунга, і він ледве зрушив його з місця, хоч напружив усі свої сили. Міцно обхопивши дерево за один кінець, він спробував тягти його, але й цього разу воно ледве ворухнулося.

Сміливий чунг опинився в утрудненні: як донести дерево до вогню? Адже він неспроможний ні підняти, ні тягти його.

У цю хвилину невеличка група чунгів повільно йшла в його бік, вигрібаючи з попелу печені плоди. Сміливий глянув на них, і в його свідомості майнула дивна догадка: хіба чунги живуть і ходять усі разом не для того, щоб допомагати один одному й гуртом захищатися від великих, сильних звірів? Хіба двоє чунгів не сильніші за одного, а коли їх ще більше, то чи не сильніші вони за двох чунгів?

І, захоплений цією новою догадкою, Сміливий чунг спинився і збуджено, нетерпляче крикнув:

— У-о-кха! У-о-кха!

— У-о-кха! У-о-кха! — озвалися чунги.

Гадаючи, що чунг-вожак попереджає їх про якусь небезпеку і скликає всіх в одне місце, вони почали озиратися. Сміливий чунг закричав ще настирливіше й владніше, нетерпляче махаючи руками. Чунги підійшли до нього, і Сміливий почав муркотати й вимовляти якісь нові, зовсім незнайомі звуки. Він відчував непереборну потребу будь-яким способом повідомити іншим чунгам, навіщо він їх кликав і чого від них хоче, але не міг, не знав, як це зробити.

Чунги стояли перед ним, дивилися й зовсім не розуміли його гортанного, приглушеного скімління. А в горлі Сміливого чунга все більше збиралось муки і гніву, груди його роздувались, він задихався… Ні, він і справді задихнеться, якщо не висловить отим скімлінням свого наміру, коли хоч як-небудь не висловить усього того нового, що відчуває й про що догадується. Йому треба було перевести дух, щоб зрештою вимовити ті звуки, які здавлювали йому горло…

І, щоб звільнитися від того гнітючого почуття, Сміливий чунг заревів:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Потім нагнувся, підсунув руки під кінець грубого дерева, вдаючи, ніби намагається його підняти, і знову повторив:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Тоді чунги здогадалися, чого хотів від них вожак, і, щось вигукуючи, підбігли до дерева. Вони попідсували під нього з обох боків руки й підняли його з землі. Важке товсте дерево тепер зовсім легко лежало в них на руках, і, відчувши свою силу, чунги радісно, безладно закричали:

— А-ха-кха-а! А-ха-кха-а!

Та вони ніяк не могли вгадати наміру Сміливого, який хотів нести дерево й покласти його на вогонь. Вони потоптались на одному місці, радісно покрикуючи, і потім дехто з них впустив дерево з рук. Від цього решті чунгів стало важче тримати, і вони теж його випустили. Падаючи, дерево трохи придушило двох чунгів; вони закричали від болю. Закричав і Сміливий чунг, але він закричав від люті, від того, що його не зрозуміли. Вишкіривши зуби в сердитій, грізній гримасі і трясучись від гніву, він вимовляв якісь нові, незнайомі звуки, ворушив пальцями, люто блискав очима і знову нагинався до дерева, вдаючи, що намагається його підняти. Та чунги й цього разу його не зрозуміли; вони стояли й розгублено кліпали очима. Тоді, підкоряючись якомусь владному внутрішньому поривові, Сміливий ударив долонею по дереву, випростався, обернувся, потряс рукою і показав розчепіреними пальцями на дерево, що повільно догоряло.

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — швидко й сердито промовив він, потім знову нагнувся, схопив дерево за один кінець, з неймовірним зусиллям підняв його і проволік зо два кроки.

Все ще не розуміючи його, але здогадуючись, що їхній Еожак хоче знову підняти дерево, чунги понагиналися й обережно підняли його з землі. Тоді Сміливий, не перестаючи, вигукувати: «Ха-ка-ка! Ха-ка-ка!», пішов до вогню, і всі чунги рушили слідом за ним.

— Ха-ка-ка! Ха-ка-ка! — радісно повторювали вони за Сміливим чунгом, ніби виражаючи цим новим звукосполученням своє вдоволення з того, що вперше несуть гуртом товсте й важке дерево, і називаючи так саму роботу, яку виконували.

Сміливий чунг кричав тепер не гнівно й роздратовано, а весело й бадьоро, бо чунги нарешті зрозуміли, що він хотів їм сказати.

По суті, чунги ще не розуміли, куди й навіщо несуть те дерево. Вони робили щось спільне і хоч не розуміли як слід мети своєї спільної дії, ця дія сповнювала їх почуттями, яких вони ніколи досі ще не зазнавали.

Поступово чунги все виразніше усвідомлювали, що живуть вони не так, як усі інші тварини на землі. І справді, у якої ще тварини є руки? Яка ще тварина користується ломакою чи каменем для нападу або захисту? Чи є ще на світі така жива істота, яка б догадалася зламати гілку, обчухрати її і потім кидати в інших тварин? Чи є така тварина, яка б ходила випроставшись, лише на задніх кінцівках? Чи є такі тварини, які б уміли мислити й відчували отак легко і так швидко? Чи могли б інші тварини підняти таке важке дерево й отак разом нести його? Та й як вони б його підняли, коли не можуть брати ні передніми, ні задніми кінцівками? Ні, чунги були не просто тваринами, вони вже переставали бути лише тваринами, якщо мали руки