Димитр Ангелів - Сміливий чунг

— Ха-ка! Ха-ка! — радісно кричали вони, ступаючи в такт своїм вигукам.

Так, керовані Сміливим чунгом, вони принесли дерево, поклали його на вогонь і закричали ще голосніше, побачивши, як трохи згодом воно зайнялося й почало горіти.

Того дня чунги знайшли в попелі зовсім мало печених плодів, і голод примусив їх покинути згарище. Біля вогню лишалися тільки Брунатна пома з своїми двома близнятами та ще дві зовсім старі поми; тому Сміливий та чунги тих двох старих пом мусили бути десь поблизу й носити їм їжу. Сміливий чунг двічі вже приносив помі плоди, а на третій раз приніс та-ма.

Голодна й жадібна, Брунатна пома одразу ж накинулась на та-ма і почала їсти її ще живою, а Сміливий чунг присів перед нею й кліпав очима, відчуваючи, як його гордість і прихильність до Брунатної поми, що народила йому двох нових безволосих чунгів, усе зростає. Він ладен був принести їй ще багато та-ма і плодів, і це бажання сповнювало йому душу. Він відчував ніжність і прихильність до поми, і йому хотілося, щоб вона про це знала. Та, не вміючи цього всього висловити, він сидів перед нею мовчки та тільки час від часу повискував.

Тимчасом Мала пома, бавлячись плодами, впустила один з рук, і він упав просто у вогонь. Запальна і по-дитячому примхлива, пома запищала, спробувала його дістати, але не наважилася наблизитись до вогню. Вона вся затряслась від гніву й вередливо завищала.

— У-о! У-о! — тривожно крикнув Сміливий чунг, не розуміючи, що сталося з Малою помою.

Однак, збагнувши, в чім річ, він узяв гілку, простяг її і викотив плід з вогню. Потім нахилився, взяв його, але ту ж мить кинув: плід був дуже гарячий.

Все це — і сильний опік, і витягування плода з вогню, і збудливий запах печеного— поєдналось із знайденими на пожарищі спеченими тваринами та плодами і збудило в ньому нову догадку. Він підбіг до Брунатної поми, вихопив з її рук напівз’їдену та-ма й кинув у вогонь. Потім кинув і решту недоїдених плодів, а сам почав підстрибувати і торжествуюче, радісно кричати:

— Ха-кха! Ха-кха! Ха-кха!

Настрибавшись біля вогнища, Сміливий чунг схопив гілку, вигорнув нею та-ма й плоди, відкотив їх убік і присів над ними, чекаючи, доки вони прохолонуть.

Увечері, ще до того, як землю огорнули сутінки, всі чунги зібралися навколо дерева, яке повільно догоряло. Ніхто й гадки не мав, що це дерево згорить і погасне так само, як і велика колода. Вогонь поступово меркнув і врешті зник під шаром попелу, і скільки вранці чунги не розгрібали згасле вогнище, вони не знайшли в ньому жодної іскорки. Вони були здивовані й засмучені, бо ніяк не могли зрозуміти, чому більше немає вогню. І довго ще отак стояли круг мертвого вогнища, сумні, розчаровані, похмурі: вогонь помер, і вони вже не будуть їсти печених плодів і грітися біля нього.

Сміливий чунг підвів голову й глянув на небо, але воно нічим не виказувало наміру знову розгніватись і кинути вогонь на ліс. Воно було зовсім спокійне й тихе. Біле світило вже сходило над верхівками високих дерев на краю спаленого лісу, розсипаючи своє тепле золоте проміння по сіро-чорному згарищу.

Чунгам більше не було чого робити на цьому згарищі, і вони всі знову вирушили до вцілілого лісу. Ішла за ними й Брунатна пома, притискуючи до грудей двох маленьких близнят. Випроставши своє волохате тіло й міцно стиснувши в руках ломаку, поруч з нею ішов і Сміливий чунг. Він був похмурий і незадоволений, як і всі інші чунги. Тільки малі чунги, як завжди, були веселі й радісні. Вони бігали навколо дорослих чунгів, борюкалися, штовхали одне одного й пронизливо вищали, раз у раз повторюючи нові для них звукосполучення, які чули від старших:

— Ха-ка! Ха-ка!.. А-кха-кха! А-кха-кха!..

Чунги довго не могли забути пожежі в лісі та все сподівалися, що небо знову кине вогонь і запалить якесь дерево. І справді, одного разу воно таки розгнівалось і почало жбурляти на землю вогняні стріли. Спочатку на ньому зібралося багато-багато хмар, за якими сховалося біле світило, потім воно заревло, загуркотіло і звивистими блискавицями почало обсипати весь ліс.

Побачивши першу блискавку, чунги радісно завищали й почали підстрибувати, озираючись, чи не помітять де-небудь вогонь. І ось небо змилувалося над ними, кинувши поблизу од них вогонь, і скоро поміж вітами дерев затремтіло, заграло яскраве полум’я, а над ним угору здійнявся синюватий дим.

— Ха-кха-а! Ха-кха-а! — закричали чунги всі разом і чимдуж кинулися до того місця, де спалахнула пожежа.

Кожен з них уже уявляв, як і цього разу він їстиме смачне печене м’ясо і печені плоди. Попід деревами розтяглася довга вервечка ошалілих від радості чунгів. Чунги бігли, підстрибували, вищали, і для тварин, які жили в цьому лісі, це було так незвично і страшно, що вони не витримали й кинулися тікати.

Та ледве чунги добігли до того місця, де виникла пожежа, як небо раптом хлюпнуло багато води і швидко погасило вогонь. Приголомшені чунги спинилися і лиш здивовано кліпали очима. Полум’я вже не видно було, тільки легенький, білий димок вився поміж вітами, показуючи на місце пожежі, але й він незабаром щез. Збагнувши, що сталося, невдоволені чунги важко зітхнули й кинулися під товсті крислаті дерева, щоб сховатись від потоків зливи.

Поступово чунги почали забувати про своє минуле, про те, як колись тікали з півночі на південь. Молоді, особливо ті, хто народився під час цієї втечі, не пам’ятали нічого. Народженим у цьому лісі не було чого згадувати, а старі чунги вмирали один за одним, так і не змігши розказати молодшим того, що вони пережили.

Тому у всіх чунгів поступово склалася