Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мудрий скарбничий — пам’ять людська. Вона зберігає часом звичайні собі, нічим непримітні бувальщини, наче знає: настане у житті людини такий час, а може, така мить, що вони оживуть знову, осяються промінням почуттів і винагородять її поезією, ім’я якій — спогад.
Григір Тютюнник. «Коріння».Бесідники: Перевізник, Климентій, Орест, Степан.
Малі містечка лише на околицях тішать око чепурними будиночками і старими деревами, що переросли і дітей, і самі родинні гнізда. Тут вільно вештаються виховані пси, коти і кури теж чуються у безпеці на вузьких вуличках, що не тхнуть асфальтом ні влітку, ні тим паче зимою, коли від щедрого снігу ті вулички робляться стежками. Живуть тут не тільки старші люди, котрим до вподоби тихе, помірковане життя, насичене турботами про грядки, дім, а й їхні діти та онуки, які мріють, що колись бульдозери зриють оте тихе болото і вони вознесуться на кілька поверхів вище, у квартири, які не потребують ніяких турбот, окрім приємних. Іноді один-два таких будиночки з весело побіленими стінами трапляються і в центрі, але тоді вони більше схожі на ефемерид, ніж на житла, призначені для кількох поколінь. Сумні острівці, сказав би Перевізник, поглине океан, чиї хвилі уже лижуть кущі виснажених троянд…
Котроїсь неділі, в осінній теплий вечір, він зустрівся зі своїми друзями з Зеленої вулиці. Вони сиділи в садку, обгородженому дротяною сіткою, майже безлистому, з кущем темно-бордових хризантем, від чого сад здавався просторим, а чоловічі постаті — зажуреними…
Климентій
Учора в тому домі, он бачите, з червоним дахом, був похорон. Вмерла жінка, ще молода, 54 роки. Рака мала…
Степан
Раніше за того рака ніхто й не чув, а тепер на нашій вулиці від нього вмерло аж п’ятеро. Ніхто не знає, що його чекає.
Климентій
Відмучилася, нині їй байдуже. А що буде з Йосипом? Я вчора на похороні бачив: геть змордувався чоловік. Не кожен може таке витримати: по лікарнях, а ще наостанок удома мусив жінку заходити.
Перевізник
А що, в них дітей не було?
Орест
Не мали. У мене вікно виходить на їхню хату — аж сприкрилося дивитися на той тлум. Я не маю звичаю ходити по похоронах, а тут усе перед очима. І все чути: плач, крик, оркестр. Нема щоб тихо попрощатися і відвезти на цвинтар. Мусять шум учинити, кожного налякати. Я відчув велику полегкість, коли останній чоловік пішов з двору. Хіба мертвим потрібна та вся вистава, часто лицемірна, облудна? Їм — байдуже.
Степан
Так завжди було, і не нам міняти звичаю через те, що декотрі люди фальшиві. Їх чекає те, що вони підготували собі за життя.
Климентій
Я від 20 літ живу на цій вулиці, відколи побудував собі домочок, і з кожним похороном вулиця ніби коротшає. А коли вертаєшся з цвинтаря, всюди порожньо і здається, що ніхто не в силі заповнити цю порожнечу…
Перевізник
Бо в твоєму серці вона виникла. А ти подумай, скільки порожнечі в серцях близьких небіжчика. У ній можна вмістити цілий всесвіт, і того буде замало. Я не згодний з тобою, Оресте, що найліпше уникати чужого горя. По-перше, його не уникнеш, бо, коли біду не пускають у двері, вона лізе через вікно. По-друге, ти живеш у маленькому світі, де нелегко розминутися з людиною. Цей світ любий моєму серцю, хоча я й не живу у ньому і він чужий моїй натурі. Чужий, однак любий, як щось далеке, наприклад, рідкісна гостина. Тебе запросили і, як тобі не хотілося йти до заледве знайомого, не насмілився відмовити. І ось тобі несподівано перевертають душу ці незначні відвідини. Маленький чужий світ стає раптом моделлю втраченого і тепер віднайденого раю…
Орест
Раю? Ви називаєте раєм нашу околицю, котру в місті зневажливо називають міщанською, вулицю, про яку ніхто не знає правди, навіть ті, що живуть на ній? Вам не здається, що в сю пору все якесь ефемерне, схоже на привид? Дерева — як кістяки, голі паркани. Це — клітка, і я завжди так вважатиму, доки не постарію і не стану ходити на похорони…
Климентій
Ти, чоловіче, ніколи не підеш на похорон.
Орест
Чому ви так думаєте, Климентію?
Климентій
Бо ти не зможеш вийти з власної клітки.
Орест
А яка різниця між моєю кліткою і цією, в яку влазиться наш міщанський світ? Клітка є клітка. У ній і помремо.
Климентій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гірчичне зерно», після закриття браузера.
