Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Баба Мірка стрепенулася, ніби її окропом обдали.

— До сраки носом би він заїхав! — підняла голос до другої октави. — Женитися йому, бач, на старості приспічило! Щоб його шляк трафив із його женячкою…

— Не кленіть, бабцю, то ж ваша дитина.

— Ніяка халєра його не вхопить. А як і вхопить, то ніхто плакати не буде.

«Може, жінка буде», — подумки заперечила Ганна.

Баба Мірка остаточно зґедзкалася.

— Знайшов собі на старість якусь курву!.. — верещала, мов колгоспна циркулярка.

— Чого ви так? — Ганна намагалася урезонити стару. — Може, вона порядна жінка…

— Яка порядна жінка стане зв’язуватися з таким одороблом, як мій Місько?!

Ганна наполягала на своєму:

— Хіба ж ви не побивалися, що Михайло не знаходить собі пари? Чого ж ви тепер нарікаєте? Ось побачите: все буде добре. Облаштується, вас до себе забере. Не вікувати ж вам на цьому хуторі…

— Кому я там потрібна?! — буркнула стара. — Так само, як і тут.

Знагла спалахнула. Раптово і згасла.

— Ніде вже мені так добре не буде, як тут було, — продовжила рівним голосом. — Трьох чоловіків мені Бог послав, царство їм небесне, одного навіть два рази. Але, ти думаєш, у тому щастя?

— Як це два рази? — зацікавилася Ганна.

— Трьох чоловіків, — повторила баба, її зморщене личко ніби розгладилося. — І всіх трьох війна забрала. Перший ― Семен. За нього я в сімнадцять вийшла. Від нього Міська народила. Але недовго ми парувалися. Шалапутним він був, щось вкрав у панів, не знаю шо, бо додоми нічого не приніс. Прийшли поліцаї, прямо з ліжка до криміналу забрали. Ще оговтатися не встигла, а тут од війта папір з орлом приносять, де сказано, шо я вже вдова. Мовляв, застрелили мого Семена, як він із-під варти втікав. Поплакала я, як годиться, рік у чорній хустці відходила. А потім взяв мене Михаль Закутній. Удівцем був, але бездітним. Цей — поважний, до техніки змисний (Яремчик до нього вдався). Їден він умів на колгоспному тракторі їздити. То вже діло за перших совєтів було. Коли ж війна почалася, і совєти відступили, то забрали мого чоловіка разом із трактором якусь гармату тягнути. А десь за місяць, уже німці були, передали люди, шо на Михалів трактор бомба впала. Бідувала я з двома дітьми, чорно бідувала. Не знаю, чи й вижили б, якби не прибився до мене якийсь москалик, Павлушею звали. Не думай, шо я з ним, як хвойда яка… Нє, ми з ним у церкві вінчалися. Тоді якраз можна було. Так би й жили собі, але совєти вернулися, пішли на німця в наступ… І Павлушу мого на фронт забрали, з кінцями забрали… А після війни Семен об’явився. Каже: «Приймай, я — твій законний супруг…» До шідесят першого року прожили ми з ним укупці, як ото до космосу цей, як його, полетів… Усіх трьох їх — кожного любила. Але, думаєш, у цьому моє щастя? Нє, дитино. Моє щастя в тому, шо я за жодним із них не шкодую. А за Яремчиком шкодую. Ото — моя біда. — Баба Мірка замовкла, плямкнула беззубим ротом, покивала на підтвердження своїх слів. — Я вже зі своєю бідою звиклася. І ти звикнешся. — Знову плямкнула й покивала.

— Ніколи я з цим не звикнуся, — заперечила Ганна. — І ніколи не змирюся.

Баба подивилася на неї вицвілими, якимись порожніми й безжальними очима, холодно сказала:

— Значить, умреш. Умреш, як мій Семен умер.

— Бабо, не лякайте мене, — Ганна нервово пересмикнула плечима, проганяючи відчуття, ніби їй між лопаток льоду приклали. — Мені й так непереливки, не знаю, на якому світі знаходжуся…

Баба Мірка не зауважила цього її поруху, перебувала бо на своїй хвилі.

― Нікому не розказувала. Тобі першій кажу…

Почала й замовкла. Може, вагалася, чи варто виповідали таємницю.

— Мій Семен стрибками командував. На бандерівців засідки робили, а потім його до такого загону забрали, який під виглядом партизанки ходив і людей в оману вводив. Прийдуть уночі, їсти попросять чи ше шо, а вдень уже ті, як їх, енкаведисти, під арешт беруть, за пособнічество… Тільки не подумай, шо мій Семен був якимсь виродком, гіршим од інших. У нас тут таке робилося, шо не приведи Господи. Життя людське ніц не вартувало, брат брата забивав… І ніхто не розкаявся, не повісився, тільки мій Семен. Ото як Сталіна розоблачили, Семен дуже переживав, віру в совєтів втратив. Тоді й признався мені, які вони чорні діла вершили. Десь аж на Ґаліції вирізали ті перебрані в бандерівців дві сім’ї, і дуже те в голову моєму Семенові запало. Бо виходить, шо задарма, раз Сталіна з мазалею винесли… А я йому кажу: раз ти був на службі, раз тобі командири таке наказували — ти не винуватий. Хай ті начальники за все відповідають, а ти — чоловік маленький, підневільний… Але моє слово не переважило голосу тої замордованої жінки, шо йому ночами снилася й до себе його кликала. Я тобі так скажу: якшо вже біда тебе знайшла, то або ти її несеш, або вона тебе несе. А мого Семена біда занесла аж на Трохимову грушу.

Ганна внутрішньо здригнулася. У грудях щось тьохнуло й обірвалось. Вона чула від людей, що бабин чоловік повісився, але не знала, що на тій груші. Якийсь містичний збіг. А може, дід Кулко проговорився…

— Я знаю цю грушу, — сказала Ганна.

Не знати, коли визріло рішення. Напевно, ще в дорозі. За той час, що добиралася з Києва додому, казна-що можна було передумати й намислити. Хоча не пригадує, аби взагалі про щось думала. Дорогою вона діяла радше механічно, ніж осмислено. Перебувала в повній прострації. Під час короткого замикання перегорають запобіжники, у них кажуть «пробки», і світло гасне. Щось подібне відбулося з Ганною. Якби хто зумів зазирнути їй досередини, то злякався б тієї безпросвітної темряви, що в ній панувала. Та скидається на те, що вона завчасу знала, що робитиме. Бо навіть