Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

хати не стала відчиняти. Поклала дорожні речі біля дверей і заходилася відв’язувати мотузку, на якій сушила білизну. Перевіривши шворку на міцність, покинула подвір’я. Мабуть, щоб не накликати на дім прокляття. Не хотіла сквернити обжите місце. Без вагань рушила до Трохимової груші. Та росла над самим яром. Ганна спочатку зирнула догори — на крону потім кинула оком на діл урвища. Довго не вдавалося примоцувати шнурка до гілляки. А зашморг зладнати виявилося ще складніше. Заплутувала, крутила петельки й вузлики… Зненацька, ніби її хто штурхнув, відчула на собі чиїсь погляд. Рвучко озирнулася. Неподалік стояв, опершись на кісся, дід Кулко. Від несподіванки Ганна спантеличилася, наче старий застав її голою за якимсь непристойним заняттям.

«Хоч би що сказав», — подумала Ганна, не знаючи, куди дівати мотузка.

Дід не кваплячись припасовував половинку цигарки до мундштука.

— Закортіло шиї дізнатися, скільки дупа важить? — Пахнув димом.

Після дідових слів Ганна відчула несподіване полегшення. Може, це до неї повернулася здатність відчувати, мислити, говорити… Якимось чином її свідомість розблокувалася. Жінка відчула потребу поділитися своїм горем.

— Діду, якби ви бачили, що вони зробили з моїм Колюнею!

— А нащо ж ти їм його віддала? — строго запитав дід Кулко.

Ганна розгубилася.

— А що ж я могла зробити?

Дід Кулко ворухнув кошлатою бровою. Прицілився в Ганну мундштуком.

— Могла повіситися.

— Я би повісилася, аби це тільки Колю врятувало…

— А зараз урятує?

— У мене нема сил дивитися, як мучиться моя дитина! ― вигукнула Ганна, зламуючи руки. — Я більше такого не переживу!..

— Що ти все про себе та про себе… А Колька твій переживе?

― Ви ж знаєте, який він слабосилий і делікатний хлопчик.

― То чого ж ти його не вдушиш?

— Діду, що ви таке говорите?! — враз відчула й виказала роздратування.

— Те, що я дурне говорю — це ясно. — Спокійно попакував дід Кулко. — А що ти мудрого робиш?

— А що ви робили би на моєму місці?

— Багато чого в світі треба було б поміняти, аби я впинився на твому місці, — розважливо відповів дід. — Ще не знати, де тоді ти опинилася б.

Ганна задерла голову й подивилася на гілляку, на якій закріпила мотузку, потім, як і перше, глянула в лощину, порослу чагарями та бур’яном. Їй здалося, що за нею звідти хтось спостерігає. Відступила від краю. Ступивши крок, зробила й другий. Подалі від груші, ближче до діда.

— А хто такий Трохим? — запитала несподівано для себе. — Що він був за чоловік?

— Грішний, як усі ми, — відповів дід Кулко; кивнув на грушу. — Посадив дерево, а виросла шибениця.

Ганна пригадала це, наче давній чужий сон.

Баба Мірка, взявши губи в долоню, витерла рот.

— Мусиш змиритися, — сказала категоричним тоном. — Норовливих Бог не любить.

— За що мені така кара Господня? — з відчаєм вимовила Ганна.

— Ти в голови колгоспу боїшся запитати, чого тобі, приміром, платять сімдесят рублів, а не сто… А хочеш, шоб Господь тобі звіт складав?

Ганну подивувала така відповідь. Виявляється, сварлива й легковажна баба, котра, здавалося, нічого ні до душі, ні до голови не бере, насправді — мудра жінка.

— Я навіть плакати не можу, — пожалілася Ганна. — Хочу заплакати, а не виходить. За рік сльозини не зронила.

— Ти все собі полегшу шукаєш… Покриши цибулі, встроми носа і плач скільки влізе. Людські сльози дешеві. Особливо жіночі, — без сентиментів підсумувала баба Мірка. — А я тобі так скажу: як маєш плакати, піди ліпше висцися.

«Усе-таки безсердечна вона, — притлумила образу Ганна. — Зачерствіла, стільки всього переживши. Невже і я такою стану?»

Стара роззирнулася по кімнаті.

— Свіжим хлібчиком пахне. Нюхом чую, а бачити ― не бачу.

— Онде сумка на лавці. Геть забула.

Ганна звелася. Виклала хліб на стіл — чотири буханці. Свій поклала в шафку над столом.

— Осьо — ваша, — посунула до баби білу хлібину.

Баба Мірка пом’яла буханець грубими коричневими пальцями.

— М’якенький, — вдоволено прицмокнула. — І шкуриночка така, як я люблю.

Однак цього бабі виявилося замало, потягнулася й обмацала чужі хлібини. Ганна невдоволено поморщилася, але промовчала.

— І ці свіжі, — наче трохи розчаровано шамкнула баба Мірка, та одразу ж знайшла привід покращити собі настрій. — Та тільки в мене — білий. На чотири копійки дорожчий. Хіба думала я коли, шо на старості буду їсти самий білий хліб, як яка пані! — вдоволено хихикнула.

«Що з літ, то й з розуму» — подумала Ганна.

Мов на підтвердження її слів, баба попросила:

— Вріж мені шкуриночки — посмокчу. Додому мені терпцю не вистачить.

— То я вам від свого вріжу, — запропонувала Ганна.

— Так у тебе ж сірий?..

— Сірий.

— Ну, вріж свого сірого, — мовила баба Мірка тоном, ніби хтозна-яку поступку-послугу їй робила. — А то зовсім запанію.

Баба пальцями відірвала шматок від окрайця і, вкинувши його до рота, зачала так смачно плямкати й прицмокувати, аж у Ганни слина покотилася й засмоктало в животі. Тільки тепер згадала, що весь день перебула за однією склянкою чаю. Захотілося й собі відбатувати шматок.

―Славний хлібчик, — похвалила стара.

Ганна визирнула у вікно.

— Баба Ксенька ще не спить, а в діда не світиться.

— То він гроші на електриці заощаджує, — бубнить баба Мірка з набитим ротом. — Сидить у темноті й транзистора слухає.

— Ходімте, я вас проведу, бо вже геть ніч. — Ганні кортить взяти бабу під руку й розвернути до дверей. — А заодно й хліба віднесу.

— Зачекай-но, я з тобою розрахуюся.

Стара, відвернувшись і загородившись спиною,