Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

безконечно довго копошиться в спідницях, дістаючи гроші. Бряжчить, перебираючи, дріб’язком.

— На. Полтина з Леніним. Тут і за минулий раз. — Кладе на стіл монету. — Дай мені здачу.

Ганна шукає в гаманці десять копійок. Баба забирає в неї здачу й розпочинає зворотній процес — трясе лахами, повертаючи у сховок зав’язаного у вузлик носовика зі скромними фінансами. Ганна терпляче чекає.

— А за льодяники, як купиш, тоді заплачу, — каже баба Мірка.

Ніч виявилася не такою вже й непроглядною, як видалося з хати. Небо хоч і було затягнуте хмарами, але легкими, не дощовими, крізь які прозирав місяць. Ледь подував прохолодний вітерець.

— Щось Арсенові жаби притихли, — зауважила баба і, голосно позіхнувши, продовжила: — Дурний дід, сидів би собі в городі й із балкона попльовував… Дочка його, Зінка, ніяк не впросить… А він, дурень старий, уперся, не хоче з Ксенькою розлучатися… А Ксенька ж та така профура, прости Господи, шо на ній вже проби нема де ставити!..

«Ревнує баба Мірка». — Усміхнулася Ганна в темряві.

Невтоптана стежка ледве вгадувалася під ногами.

— Тримайтеся за мене. — Намацала бабину руку.

Баба Мірка норовисто вивільнила лікоть.

— Не тре мене попід руки брати, не до шлюбу йдемо. Гляди сама носом не заори.

«Треба ж бути такою вредною!» — подивувалася Ганна. Згадала свою свекруху. Також була непроста жінка. Що не зроби — їй недогода. Аякже — жінка начальника. На Толіка, сина свого, а Ганниного чоловіка, надмухатися це могла. Думала, що з нього два буде. Хотіла, щоб він на міській одружився, жив у квартирі на найвищому поверсі… Вважала що це вона, Ганна, життя її синові зіпсувала. Поки свекор жив, свекруха ще більш-менш по-людськи поводилася. А зі смерті Антона Павловича розпочалися Ганнині біди. Миколка дуже важко дідову смерть переніс, на нервах відбилося… Їздила з ним по лікарях, до різних бабок-шептух водила. Толік пиячити почав. І то так, що за рік спився на ніц. Із роботи вигнали. Почав із дому, що цінніше, тягати. Врешті хату, що свекор не добудував, розібрав і продав. І, знову ж таки, Ганна винна… Свекруха поїдом їсть. Із тої їді, з тих нервів свекруху параліч розбив. Коля тоді до п’ятого класу ходив. Але людянішою не стала, а, навпаки, озлобилася. Мерву робила. Наче несповна розуму. То їдло викине, мовляв, Ганна її отруїти хоче, то на судно перестане проситися, на зло в ліжко робить… А як Кольцьо вчився в сьомому — його батько перед Різдвом у полі замерз, знайшли аж по Водохрещі. А свекруха ще роки зо три-чотири прожила. Коля вже школу закінчив, як баба переставилася. Ганну наче з тюрми на волю випустили. Щойно дух перевела, як сина до армії забрали. Думала, відслужить, уженеться, внуки підуть… Заживуть по-людськи. Але замість омріяної благодаті почалося найстрашніше…

І як після всього цього не заволати до Господа: «За що мені така кара?!»

— Що ти там бубниш собі під носа? — запитує баба Мірка.

— Нічого. То я так собі. Дорогу видивляюся.

Біля бабиної хати Ганна зупиняється. Але стара не збирається прощатися.

— Я з тобою піду.

Ідуть далі. Ближча хата — баби Ксеньки.

Ганна пробує вхідні двері. Баба Ксенька ще не зачинилася на засув ізсередини. Вступають до сіней, баба Мірка прямо п’яти віддавлює. З кімнати пробивається смужечка світла.

— У неї клямка туга, — підказує баба Мірка. — Коліном двері притисни, а тоді за клямку шарпай.

— Можна до вас? — запитує Ганна в прочинені двері. — Це я — Ганка. Я вам хліба принесла.

― А-а, Ганя! Заходь, заходь, — подає голос баба Ксенька із сутінків сусідньої кімнати, обидві стулки дверей на другу половину відчинені, світло там не світиться, лише в кутку біля образа за рожевим скельцем горить лампадка. — А хто то ще з тобою?

— Гріхи замолюєш? — замість відповіді з викликом запитала баба Мірка.

— А-а, то ти Миросю? — Господиня з лагідним спокоєм привітала сусідку. — Проходьте.

Спираючись на костур, ступила їм назустріч.

— Та ні, ми тільки на хвилину, — мовила Ганна й повторила: — Я хліб принесла.

Поклала хлібину на стіл.

— Ой дякую тобі, дитино! Дай тобі Бог здоровля. Що ми без тебе робили б?

Баба Ксенька погладила буханця, загорнула його в чистий рушник. Прямо як дитину сповила. Ще раз погладила, тепер уже поверх рушника. Озвалася, ніби сама до себе:

— Які там у мене гріхи? За людей молюся.

Баба Мірка сердито пирхнула.

— Праведниця знайшлася. Та ти ж дітей своїх, як зозуля, відреклася… По інтернатах роздала…

— Побійся Бога, Миросю, таке казати. Тут би вони пропали, а там у люди вибилися. Ось подивіться, яку мені карточку Андрійко прислав…

Човгає в куток, дістає з якогось закамарка картонну коробку від взуття.

— Усі вони в мене тут: і діти, й онуки…

— А чого ж тобі хліб чужі люди носять? — єхидствує баба Мірка, не приховуючи бажання допекти сусідці.

— І тобі, Миросю, манна з неба не падає.

Баба Ксенька на диво врівноважена. У своєму спокої й люб’язності зостається недосяжною для ідучих словесних стріл баби Мірки.

— Не знала, що у вас є діти, — каже Ганна, перетасовуючи знімки.

— Якби ж то діти були, а то ж — байстрюки одні, — шкварчить, наче сало на сковорідці, аж підстрибує баба Мірка.

— Усі діти однакові. Діти невинні. — Відчувається, що баба Ксенька щиро переконана у власній правоті. — А хіба я винна, що війна була, і чоловіки думали про те, аби кого вбити, а не з ким пошлюбитися?

— То й шо, як війна?! — Баба Мірка гарячкує й частить словами. — Як війна, то мусово розставити ноги й підставляти свою люфу кожному стрічному?

— А сама? — лагідно запитує баба Ксенька.

— У мене на кожного