Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Як мій Кольчик, — не втрималася Ганна.

— До всякої науки був здатний… І чоботи собі полатає і ходики полагодить… Із залізяччям любив возитися… — баба Мірка на мить замовкла, із зусиллям ковтнула слину. — Як бабахнула та міна, я саме на городі цибулю полола, — серце в мені здригнулося, ноги втерпли, голова запаморочилася, аж я на коліна впала… На сонці перегрілася, думаю собі. Аж тут люди крик здійняли. Як прибігла я, як побачила!.. Від мого Яремчика тільки кривавий кавалочок зостався. Майже такий, як я народила. Але живий, вижив!.. Знаєш, живого місця на ньому не було, а він усе жартує.

— А мій Коля плаче, — знову вставила Ганна.

— Ні наїстися сам не може, ні по потребі сходити, а він — веселий!.. Боже, ж ти мій, Боже! І хлопці до нього приходили, і дівчата… Поки дітьми були. А як почали його колєґи парубкувати, на вечорниці збиратися — затужив мій Яремко… У нас тоді такі щурі розвелися, як коні… Боялася, загризуть, як самого покину. То я їм трутки з осипкою замішала… А Яремко якось до неї добрався. Знайшла його біля притика посинілого…

Баба Мірка кінчиком хустки витерла сльозу.

Щось клацнуло в Ганниній голові, ніби там світло вимкнули. Ураз сперло дихання. Відчула себе зачиненою в тісній скрині, що скидалася на телефонну будку (скляний гріб, поставлений вертикально), з якої викачали кисень і до якої не проникали звуки. Баба Мірка продовжувала щось говорити, але Ганна тільки бачила її старечий скривлений ворухкий рот, а слова до неї не доходили, лише невиразне — бу-бу-бу-бу, наче дощові краплі об скло. Інстинктивно вхопилася за горло, потягнула донизу комір блузки. Якби ж можна було зараз розчинити навстіж груди! У голові знову пролунав цей тріскучий звук. Цього разу світло увімкнулося. І світло це засліпило їй розум.

«Яке це, мабуть, полегшення наїстися осипки з труткою для щурів!»

Спочатку Колю перевели до Києва. Ганну викликали телеграмою. Коли вона вперше зайшла до синової палати — розгубилася. Шість чи вісім ліжок, половина — порожні. Обмацувала поглядом лежачих, бачила однакові стрижені голови на білих подушках, але в жодній не впізнавала свого Микольці, свого Кульчика-Мурчика. Здається, цей, що біля вікна…

— Мамо! — донеслося з протилежного кутка. — Мамо!..

До неї ледь звелося чуже незнайоме обличчя. (Потім довго картала себе: «Де було моє серце? Чого воно мені не підказало?»). Їхні очі зустрілися. Зазирнувши їй у лице, син розплакався. І тільки тоді вона впізнала свого сина. По сльозах.

«Господи, що ж вони зробили з моєю дитиною!»

Вклякнула перед ліжком на коліна, пригорнула до грудей колючу синову голову.

«Де тепер його м’які кучерики?»

Ганна злякалася своєї думки. Лікар уже сказав їй, що в сина ампутовані обидві ноги. А вона після цього побивається за кучериками…

— Колюньчику!..

— Мамо!.. Що ж тепер буде, мамо?!

Заспокійливо гладила синові плечі, які дрібно тремтіли й раз по раз здригалися. Коля завжди був тонкосльозим, але й швидко заспокоювався, варто було його лише приголубити, пожаліти. Любив лащитися. Бувало, аж муркоче. Через що вона й назвала його Мурчиком. Йому подобалися пестливі прізвиська. Мурчик, Кульчик… Кульчиком він сам себе нарік. «Як ти звешся?» — «Кульчик». Від Кольчик — так його кликали в родині. Ганна завжди знала, як сина втішити й заспокоїти. Але не зараз.

— Синочку, не плач…

І говорила щось, чому сама не йняла віри, від чого язик терп і ставав у роті дубом. А син не переставав схлипувати. Уже всім тілом бився в риданні. Неможливо було розібрати слів, якими він виповідав свій біль, свій відчай, свій страх. Зрештою, всі слова втратили силу і зміст. Окрім одного.

— Мамо! Мамо! Мамо! Мамо!.. — обриваючи завивання голосно вигукував, шукаючи в матері підтримки, захистку рятунку, і далі продовжував тужно по звірячому квилити і знову: — Мамо! Мамо!..

У Ганни затерпала на голові шкіра, німіла потилиця.

Забігали медсестри. Чула, як хтось сказав:

— У транзитного — істерика. До нього мати приїхала.

З’явився лікар. Потім медсестра з уколом.

Ганна хотіла відсторонитися, аби не заважати. Лікар зробив їй знак, прохаючи вийти. Але Коля вчепився в неї, волаючи:

— Мамо, не кидай мене!..

— Я тут, синочку, я нікуди не йду… — шепотіла вона.

Медсестра стягнула з Колі накривачку, і Ганна побачила понівечене синове тіло… Дивно, що вона не збожеволіла або її не розбив параліч. Вона мала б померти там на місці, однак не померла.

Обличчя в Ганни змокріло від синових сліз. Її ж очі були сухі й гарячі, як свіже попелище.

Вона відірвалася від сина тільки тоді, коли той заснув.

Потім із нею розмовляв начальник відділення. Дуже ввічливий і акуратний. Завів до свого кабінету. Запросив сісти.

— Він зможе ходити на протезах?

Це запитання Ганна приготувала заздалегідь.

— Малоймовірно, — почула у відповідь. — Перелом хребта, параліч нижніх кінцівок…

Так і сказав: «нижніх кінцівок». За ці слова Ганна зненавиділа цього чемного й акуратного доктора. Її заклинило на тих кінцівках. Далі вона вловлювала тільки загальний сенс сказаного. У синовому тілі багато осколків. Деякі загрожують життєво важливим органам. Колю готують до операцї. Операція складна й дуже відповідальна. Таку операцію можуть зробити тільки в них. Усе буде добре. Це не остання операція. Подальше лікування здійснюватимуть у Львівському окружному шпиталі. На все це Ганна мовчки кивала. Так і вийшла, не зронивши слова.

Якби тоді їй хтось замішав осипки з труткою, вона б не відмовилася.

Слухаючи бабу Мірку, Ганна теребила пальцями ґудзик на кофті. Можливо, так вона утримувала власну свідомість від реальної загрози бути затягнутою в ту емоційну вирву, яку спричинила бабина розповідь. Коли з-під ніг у людини зникає опора, коли рукам нема за що вхопитися, людина хапається за гудзик.

— Я думала, що Михайло у