Оршуля Фаріняк - Айхо, або Полювання на шпигуна

Нас усіх безцеремонно заштовхали назад до тісних камер. Ледве вдихнувши запах свободи, ми знову опинились у неволі. І тепер уже без надії на порятунок.

— Не зводьте з них очей! Негайно повідомте про усе Магістру і Раді! — віддавав наказ наглядач, енергійно розмахуючи руками.

— Що тут відбувається? — раптом почув я знайомий голос. Перекриваючи шлях охоронцю, який уже зібрався виконати наказ начальника і повідомити про нашу спробу втечі, у дверях в’язниці у білосніжному одязі з’явився Майстер Авгус.

— Що відбувається?

— Майстре, — шанобливо почав наглядач. — Шпигуни напали на нас, намагаючись утекти.

— Шпигуни? — здивувався Авгус, — я бачу тут лише своїх учнів! Що трапилось?

— Ми виконуємо наказ Сервіуса Арейського.

— А-а, Магістра… тоді зрозуміло… — протягнув Майстер, — отже, це й справді важливо.

Не вірячи очам, я дивився як Авгус з легкістю відступив з дороги, пропустив охоронця, який уже нісся з усіх ніг, щоб доповісти про нас Сервіусу.

— Вам краще піти звідси, Майстре, — сказав охоронець, підійшовши майже впритул до Авгуса.

— Звичайно, — погодився той і несподівано різким випадом, наче лещатами, затиснув однією рукою горлянку наглядача, а іншою приставив ножа до пульсуючої жилки на горлі.

— Спокійно, — промовив Авгус до решти ошелешених охоронців, — швидко, без зайвих рухів відімкніть камери і геть звідси! Отак, — сказав задоволено Майстер, коли останній охоронець залишив підземелля. — І вам, капітане, пора, — прошепотів він заручнику і різко штовхнув того за поріг, швидко замикаючи на тяжкий засув двері в’язниці.

Ошелешені, ми не зводили очей з Авгуса, який тепер разом з нами добровільно опинився у темниці. Даремне, що ніхто не був замкнутий у камери, ми все одно ув’язнені.

Авгус усміхнувся, наче прочитав думки:

— Не гаймо часу. Скоро тут збереться піввійська Сервіуса, і двері довго не вистоять!

Подолавши швидкими кроками довгий тюремний коридор, учитель намацав рукою декілька кам’яних плит на стіні, натиснув на одну з них, і під ногами щось клацнуло.

Авгус так само швидко і мовчки підняв люк, що з’явився невідомо звідки, нетерпляче запросивши усіх спускатись. Двічі просити не довелось. Тільки зійшли униз по крутих і незручних сходах, почули, як у двері в’язниці затарабанили десятки рук. Посипались гучні промовисті погрози. Та Майстер не дав дослухати. Кам’яні дверцята над головами зачинилися і звуки стихли…

Зі звуками згасло і світло. Ми опинились у підземеллях куди темніших і глибших за в’язницю.

— Візьміться за руки в ланцюжок, — тихо скомандував Авгус і затис долоню Делеї.

Зуфар міцно здавив мою, я вхопився за чиюсь маленьку і гарячу. І хоча нічого не бачив, знав напевне, що це Мії. Серце заколотило, обдало жаром, наче це було і не серце, а піч, в яку невтомно підкидають дрова.

— Делея, Зуфар, Айхо, Мія, — перерахував Авгус, і очі Арахніда, що добре бачили у темноті, стали нашим поводирем у царстві незвіданого древнього мороку.

Ми мовчки рухалися, вчепившись один за одного, хоча у повній темряві це давалося не просто. Кожної миті хотілося зупинитися, щоб переступити чи пригнутися під фантомною перешкодою. Раз по раз наш живий ланцюг гальмував, бо комусь здавалося, що він нарешті зможе здерти з очей неіснуючу пов’язку. Але Майстер Авгус вперто тягнув уперед, не дозволяючи зупинятися. Його дихання з кожним кроком ставало все гучнішим, наче учитель навмисне побільше заганяв до носа повітря щось винюхуючи. Можливо, йшли не так і довго, але здавалося вічність. Відчував, як усе важче рухається Мія. Але несподіваний далекий шум, схожий на булькотіння у гігантських кишках, змусив нас завмерти та збадьоритись одночасно.

— Що це? — спитала Делея.

— Тшшшш… — прошепотів Авгус. — Міцніше тримайте один одного і тепер біжіть за мною, що є духу.

Майстер так сильно смикнув, що я ледве не випустив руку Мії. Не знаю, як нам вдалося так швидко побігти у непролазній темноті, але знаю точно, те що гортанно булькотіло, гримало і гупало у невідомих коридорах підземелля, змушувало гнатися із заплющеними очима.

Ми кружляли, як вихор, звертаючи то вправо то вліво, наче пірнали у сліпі коридори. Набігаючи один на одного, давлячись у тісному ланцюгу. Підіймалися, то знову спускалися, але все ж намагаючись не стишувати темп, бігли далі. А десь то збоку, то знизу, то зверху хтось моторошно булькотів, грюкав і гупав. Здавалось, цьому жахливому марафону не буде кінця, аж раптом рука Мії різко вирвалась, наче її хтось видер. Я почув короткий зойк і непередбачувана тиша ляснула мене з усього маху по обличчю.

— Стійте! Мія!!! — закричав я.

— Не зупинятись! — гаркнув Авгус.

— Мія! Я загубив Мію!

— О, трахамудська гаркавина! — вилаявся Майстер.

Я з розбігу наштовхнувся на Зуфара, зойкнула Делея, всі зупинились.

— Міє! — покликав Авгус, — Міє!

— Я тут! — раптом почули дівочий голос.

Мія повинна бути зовсім неподалік, за декілька кроків, а здавалось, що вона гукає хтозна-звідки.

Авгус шумно затягнув ніздрями повітрям, ступив декілька кроків, прислухався:

— Усім стояти. Щоб не трапилося, ви повинні залишатись тут. А я за Мією.

— Але де вона?