Володимир Кільченський - Вітри сподівань

class="book">Добре повечерявши, свати зрозуміли, що пора залишати молодих наодинці, й Олекса заспішив до свого двору, а Андрію та Яремі Меланка облаштувала постіль побіля стайні на сіннику. Андрій почав укладатися спати, задоволений тим, що поряд стояли і їхні коні, які давали про себе знати форканням і тупцюванням на місці.

Запах сіна та вечірнє різноголосся безлічі живих істот навертали його думки до домівки. Вслухаючись у ці голоси, розпізнавав, що за істоти заводять той чи інший наспів.

Зоряне небо мало вигляд такий самий, як і на рідній стороні. Андрій укотре вже уявляв, як Даринка з сином у цей час також вглядаються в ці самі зорі, думаючи про нього. Спати не хотілося, бентежили його серце й далекі співи дівчат. Час від часу чулися й голоси Яреми та Ольги, інколи переходячи не в зовсім теплі нотки. Під пісні дівчат та голоси закоханих Яреми та Ольги Андрій заснув.

Уранці, нашвидку зібравшись, хлопці помчали до свого табору. Сотня вже зібралася побіля куховарів, і, розсівшись гуртами, козаки снідали. Макар, побачивши друзів, приязно махнув рукою, аби вони йшли до свого гурту.

У таборі після сніданку всі почали займатися козацькими справами, і хлопці зрозуміли, що похід далі на Захід поки що відкладається. Хитрющі хлопці запропонували Макару взяти на сьогодні до вишколу декількох молодих парубків, аби підучити майстерності захоплення «язика» та зв’язування мотузками. Навчальники в особі Андрія та Яреми відійшли від сотні до зручної галявини і, поділивши вихованців навпіл, запропонували взяти живими один одного та зв’язати руки. Хлопці почали борюкатися трійка на трійку. Андрій на боці одних, а Ярема — за інший гурт носилися поміж ними, підбурюючи до борні. Молодь ніяк не могла подолати один одного, і навчальники злилися, ба вже почали й покрикувати один на одного.

Почувши метушню та вигуки тих, що вправлялись, до гурту почали підходити роззяви та підігрівати своїми окликами парубків. Андрій, побачивши, що вишкіл стає схожим на шарварок, намагався зупиняти розгарячілих парубків, і вони, виморені, посідали прямо на місці борні, відхекуючись. Зусібіч почулися розчаровані голоси роззяв, які неохоче розходилися у своїй справі.

— Ходімо зараз до Гусака, тут усе зрозуміло, молоді не подужають спритного ляха. Хай сотник надає вас до нашого вишколу, будемо вправлятись, — підбив риску Андрій, і, залишивши молодь, разом з Яремою подались до сотника.

Петро наразі сидів побіля свого намету з декількома старшими і, угледівши друзів, вигукнув:

— От добре! На ловця і звір біжить! Загляньте до нас, козаки!

Друзі підійшли, чемно привітались та чекали, чим тепер Петро їх потішить або засмутить. А той не поспішав розповідати, знову й знову уважно придивлявся до друзів, неначе не впізнавав.

— Таки саме ви мені і знадобилися, Підлужний з Яровим, не бачу у своїй сотні інших, хто може достеменно відгадати загадку самого гетьмана, — заговорив нарешті Гусак.

Друзі стояли, переминаючись з ноги на ногу, чекаючи на подальшу розмову.

— Усідайтеся, хлопці. Розмова буде довгою, — і помахом голови дав знак всім розходитися, а сам каже: — Вирішимо про все вчотирьох.

Запросивши Макара присісти поряд, Петро почав розповідати про Богданові сумніви. По лінії перемир’я від Старокостянтинова і до Бара, а далі до Кам’янця ляхи вже прибрали землі до своїх рук. Повстанські українські полки зазнали декілька нищівних поразок, і наступ головного війська гетьмана під загрозою. Андрію з Яремою треба сумлінно понишпорити в тих місцях, щоби виявити, якими силами дає Річ Посполита. Для цього їх готуватиме полковник Лаврін Капуста, і завтра вранці — до нього.

Поговорили ще трохи про минувшину, згадуючи важкий похід з Києва, загиблих товаришів. Андрій якось сумно пригадав свого побратима Івана Ярового, бідкаючись необізнаністю щодо його долі. При згадці про Ярового Петро посміхнувся собі у вуса і весело мовив, звертаючись до Андрія:

— Не жури свою голову, синку, живий твій побратим… Тільки далеко доля козацька закинула його.

Тепер з недомовок Петра Андрій здогадався, що Іван десь там побіля ворога пильнує. Від такої звістки хлопці повеселішали, і Ярема, хитрувато посміхнувшись, звернувся до Петра:

— Пане Петре, добре було б навідатися до міста, обіцяв до виступу заглянути. Чекає…

Гусак співчутливо мовив:

— То йдіть, коли обіцяли, лишень голови не згубіть! — і засміявся разом з Макаром.

Не роздумуючи, друзі відкланялись і заспішили до річки купати коней та самим освіжитися.

Виїхали з табору неспішним клусом, а вже надалі приострожили коней, і скоро вже показалося дворище Меланки. Ярема перед самим дворищем, знітившись, зізнався Андрію:

— Оце їдемо, а мене можуть випхати з хати задрипаним віником. Вчора я розповів Ользі про Розену…

Андрій помовчав, а вже коли спішилися, співчутливо мовив:

— А воно, можливо, й так і треба, нехай знатиме, все одно це твій гріх…

Коней припнули поряд будиночка і, дивуючись, що їх ніхто не зустрічає, загупали у двері. Клацнув засув і на порозі постала заклопотана Меланка:

— Дорогенькі мої, ми чули, що ви гарцюєте на дворищі, та нездужає моя Ольга зраночку… Лежить, тільки стогне, не їла ані крихти… — сумно сповістила хлопців матір.

Андрій побачив, як Ярема аж побагровів від такої звістки і, ринувшись до хати, гарячково мовив: