Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Гарній дівці добрий ранок та парубка спозаранок!

Ольга схопила на коромисло дві цеберки і швидко заспішила до своєї хатини.

— Лихий тебе приніс, Андрію! Не встиг і розгледіти мою голубку, а тільки й запримітив, що і сонце засліплює її лик, — сердито озвався Ярема і також подався під горбок.

Треба було поспішати, всім було не до суперечок. Через якийсь час уже були в таборі, і Андрій подався до Гусака, аби об’явитися йому на очі. Побіля сотникового намету товпилися десятники, і Андрій, узрівши Макара Пилипенка, поспішив підійти до нього.

— Пане Макаре, а ми вже й тут, як і домовлялися. Без нас справлялися? — грайливо запитав Андрій, потискуючи руку десятникові.

— Аби добре, синки, — мовив Макар та додав: — Гадаю, довго в Білій Церкві не затримаємось. Палає захід, тиснуть наших ляхи, та не тільки там, скоро про все дізнаєшся!

Андрій, збентежений словами Макара, заспішив до свого гурту, аби доглянути Орлика та налаштувати зброю до можливого виступу.

День минув у клопотах, хлопці й не примітили, як сонце почало хилитися на захід.

— Сонце до заходу, а парубки до дівчат ходу! — підбивав Панас хлопців, що прийшли щойно з річки та давали лад своїм коням.

Ярема, посміхнувшись у відповідь до свого їздового, мовив:

— А ви, дядьку Панасе? Вже й стежка заросла, якою бігали до своєї Килини?

Панас доброзичливо зареготав:

— Було, було, хлопці! Та ген-ген моя Килина і гадки не має, де сьогодні чи завтра буде мріти її Панас…

По цих словах і пішли хлопці до сотенного, умовляти, аби хоч одну нічку Ярема навтішався побаченням з Ольгою, а Андрій за ним як для сторожі. Петро в наметі був сам і, угледівши козаків, сумно промовив:

— Могли б сьогодні до мене й не ходити, звісно, що вночі вас як дідько злиже!

А тоді вже невесело додав:

— Надолужуйте, скоро не до втіхи, покладатимусь на вас… Вранці до каші щоб поспіли, — кивнув їм головою, і їх немов протягом виперло з намету.

Через якийсь час Орлик та Зірочка мчали до міста.

Що тут на них чекали, було помітно, бо тільки подвір’ям загупали кінські копита, з будиночка вибігла Ольга, а за нею — мати.

— До стайні, діти, до стайні! Там травичка коням. А ви вечеряти будете, от під грушкою й посідаємо! — радісно загомоніла Меланка.

Ярема багатозначно поглянув у бік Андрія, і вони заспішили прилаштовувати коней. Закінчивши справу з кіньми, хлопці повагом рушили до столу під грушею, щоправда, Ярема все ж випереджав Андрія. На столі вже парували галушки, присмачені салом, та стояв штоф якоїсь мутнуватої рідини.

— Сьогодні по чарчині, потрішки — не гріх. Не погребуйте, ще з мужем готували заради сватів.

Андрій жартома і мовив:

— Тіточко Меланко, так я і за свата здатний слово мовити, аби лишень ще кого на поміч!

Меланка застигла на мить, а тоді, не даючи хлопцям оговтатись, коли слівце вже вилетіло з вуст Андрія, радісно оповістила:

— Так у мене ж сусід, Олекса. Тільки-но повернувся з обителі… просила його сповістити ігуменю, гріха побоялась!

Ольга, узрівши до чого це все «хилиться», хутенько шмигнула до хатини, війнувши косою. А її матір вела далі:

— Немає на доньці моїй гріха, благословила її ігуменя для мирського буття… Олекса не відмовить підсобити!

Андрій винувато поглянув на Ярему, але не помітив невдоволення побратима і вже весело підхопив розмову:

— Так ми до Олекси гайнемо на перемови. Чекайте сватів, тіточко, готуйте рушники, будемо свататись, доки сонце ще не зайшло!

Олекса сидів причепурений, неначе чекав на запрошення бути сватом і, угледівши хлопців, заметушився та швидко накинув на Андрія якийсь сіряк і дав у руки кілок заради поважності головного свата.

— Гарні ви хлопці, правильно чините, дівка прегарна, я за вас горою! Хай віддає Меланка, йдемо! — загомонів Олекса, і свати вирушили до Меланчиної хатини.

Свати загупотіли ногами перед дверима Меланки, а коли почули її голос, то Олекса «прогудів» у відповідь:

— Відчиняйте, відкривайте, красну куницю віддавайте. Ми по сліду йдемо, у вас її відберемо!

Та Меланку довго вмовляти не довелося, вона з радісною посмішкою відчинила двері й ще з порога підхопила традиційні перемови:

— Є куниця, а як втікала від мисливців — стала дівиця. А де ваш молодець, за спинами мисливців завзятець? Нехай іде до хати — дівицю умовляти!

З веселощами зайшли до хати, і Ярема позаду всіх усівся побіля дверей на ослоні. Коли сватам вдалося «виманити» дівицю у світлицю і вона дала згоду видіти жениха, Ярема сміливо підійшов до Ольги, і Меланка, осінивши їх обох іконою, з’єднала руки докупи.