Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

своєї країни, якщо відразу повідомите наших людей про того, хто намагатиметься потрапити на борт без вашого дозволу.

— Злочинців я на кораблі не потерплю,— з особливим наголосом промовив капітан.— А зараз дозвольте розпрощатися з вами.

Незабаром після того, як поліцейські, за винятком двох вартових на пристані, сіли в машини й поїхали, Гюстав Дево зійшов на берег. Вартові недовірливими поглядами проводжали його доти, поки він не зник поміж складськими будівлями.

Довгі тіні від кранів упали на набережну. На кораблях засвітили ліхтарі. Білий катер курсував у бухті на видимій віддалі від «Радіщева». На його щоглі тріпотів французький прапор, на палубі стояли рухомий прожектор і зачохлений кулемет. Портова поліція!

Володя Матвійчук знову зіперся на поручні, але цього разу ненадовго. Прийшов боцман і повів його в замполітову каюту.

— Ти щасливе курчатко,— сказав він йому на сходах і підморгнув таємниче.— Здається, ти ще звідаєш пригод.

У портовому бістро було дуже гамірно, не те що до обіду. Тютюновий дим, безліч голосів заповнили приміщення між дверима й прилавком, наче суцільна клекотлива хмара. Стрункий, з темними кучерями алжірець невтомно розносив на столи повні келихи, тарілки з бутербродами, сиром. Він був босий, весь мокрий від поту, наче марафонський бігун. Опецькуватий хазяїн не давав ні хвилини відпочинку, а базіки за столами були також не з терплячих.

Лауренц зупинився на дверях і почав видивлятися крізь густу димову завісу. Усе незнайомі обличчя. Стояв нерішуче, покусуючи нижню губу.

Як зацькований звір, скрадався він провулками портового кварталу, щомиті готовий до зустрічі з озброєними поліцейськими.

Нарешті йому вдалося знайти той склад, у якому він знав комірку Гюстава. Але ворота виявилися замкнені. Понад годину він прочекав, та Гюстав не з'являвся. Тоді вирішив зайти в бістро, надіючись зустріти там Віктора.

«Якщо його не заарештували, то він прийде сюди»,— міркував Лауренц. Треба запитати товстуна, чи можна йому тут перебути до ранку. На вулиці небезпечно.

Він зібрався підійти до прилавка, як раптом його побачив хазяїн. Товстун витріщив очі, ураз крадькома, майже заклинаючи, затряс головою і застережливо вказав очима на чоловіка в кутку. А щоб не видати себе цими таємничими жестами, став поправляти комір сорочки. Лауренц миттю повернувся й поспішив до дверей. Ніхто не рушив за ним. Він полегшено зітхнув.

На жаль, Фред не знав, чи агент поліції випадково зайшов у бістро, чи це один з його переслідувачів. Перед очима Лауренца незмінно стояв Диявол. Він уже не вірив у випадковості. Його оточили. Коло усе звужується. Чи варто йому ще раз навідатися до Гюставового складу? Можливо, і там вони розкинули сіть і чекають на нього. Що ж діяти?

Майже у самому кінці набережної, біля молу, що далеко врізався у бухту, сиділо кілька рибалок, звісивши ноги з муру. Наче ворогуючі брати, трималися вони на віддалі один від одного. Заворожено, забувши про все на світі, кожен стежив за поплавками, що погойдувалися на воді. І кожен з рибалок не мав діла до іноземця, що стояв за кілька кроків від них.

«Десь у сто років і я те саме робитиму»,— подумав Лауренц. Він поглянув униз на кораблі. Два маленькі буксири, сильно тахкаючи, тягли величезне вантажне судно, тримаючи курс у відкрите море. З димарів валував чорний дим. Раптом Лауренцу стало ясно, що йому не можна більше вагатися. Там, на дванадцятій пристані, мета його нелегкого шляху. Кількасот метрів, і небезпека позаду. Навіщо ще чекати?

«Я йду, товариші! Готуйте мені ліжко!»

Було близько півночі. Катер портової поліції кинув якір приблизно за сто метрів від «Радіщева». Світло прожектора раз по раз пробігало по воді. Обидва вартові були зняті, а натомість шестеро поліцейських сновигали по набережній уздовж радянського корабля від носової частини до корми. Біля пристані стояв лімузин марки «рено». Всередині машини час від часу жевріла червона цяточка. Чоловік за кермом курив. Щоразу, коли він припалював сигару, в світлі сірникового полум'я було видно його обличчя, а також обриси ще однієї людини, що сиділа позаду.

Кнуспель нервувався. У голові гуло, наче з похмілля. Він не годився для складних завдань, він потребував ясних вказівок. У Мадріді йому було абсолютно все ясно. Розпорядження прес-аташе не таїли в собі двозначності. Кракмеєра необхідно усунути, коли буде взято Чорну Свічку. Кнуспель не ставив запитань. Наказ є наказ, це засвоїв він, будучи штурмовиком, і завжди дотримувався цього. Усі були ним задоволені. Визнання, прихильність начальства з роками зміцнили його переконання, що власне мислення тільки на шкоду. Крім того, це вимагало надмірних зусиль. Очевидно, цей гауптштурмфюрер з тих дурнів, які всюди стромляють свого носа.

Одначе тепер Кнуспель почувався непевно. Це почалося ще дорогою на яхту. Він бажав діяти так, як наказано, але знову і знову в його думки мимоволі закрадалися ці обтяжливі сумніви. Чи не встряв він, бува, в історію, з якої сам більше не виплутається? І куди зник отой Крап? Невже усі учасники операції «Чорна Свічка» повинні померти? Якщо так, то і ця жінка, що сидить позаду, також не зістариться. Їй відомо значно більше, ніж йому.

З протилежного боку до них наближався автомобіль. Сліпуче світло фар на якусь мить вихопило двох чоловіків, що сиділи на сходах перед будинком. На них були широкі матроські штани і чорні светри... Здається, вони добряче хильнули.

Автомобіль зупинився за кілька метрів від «рено». Фари погасли, мотор затих. Чоловік, що сидів поруч водія, виліз і незграбною ходою попрямував до другої машини. Кнуспель упізнав його. Це був Кракмеєр. Під пахвою він ніс портфеля.

— Поки що нічого,— доповів Кнуспель, коли гауптштурмфюрер сів біля нього.— Тут, як бачите,