Ганна Хома - Терези

Знайома дівчина побігла вздовж колії вперед, Орк рвонув слідом, а Марта засміялася, показуючи пальцем на зорі:

– Дивіться, які метелики, скільки метеликів, дивіться!

– Поїхали звідси, це вже не смішно, – захвилювався Вітьок. – Ну, чому вона не їде? Максе? – мало не заплакав він, штовхаючи панель керування обома руками з пасажирського сидіння.

Максим з третьої спроби вибрався з машини і пішов уздовж насипу. Йому здавалося, що він іде швидко, дуже швидко, серце калатало, як навіжене, він перейшов на біг, але чомусь довкола все змінювалося дуже-дуже повільно, і Марта повільно тягнула його назад за рукав, і Вітьок дуже повільно сідав на місце водія, і «Шкода-Фабія» віддалялася від колії так, наче у сповільненій зйомці десь на Марсі чи на Венері.

А попереду вогнедишний дракон хотів зжерти темнокосу дівчину з зеленими очима. І треба було квапитися. І він квапився. Але серце якоїсь миті не витримало шаленого темпу…

– Дефібрилятор, мать вашу!.. Усі відійшли! Заряд!..

– Нічого!

– Ще раз, заряд!

– Ні!

– Ще раз! Заряд! Мать твою, хлопче, ти що, хочеш мені звітність попсувати?!

– Є! Є, лікарю, шістдесят ударів, пульс ритмічний, тиск… з’явився тиск. Чи то мені здається, чи ви ще не проставлялися за прихід до реанімації?

– Жанночко, з мене все що завгодно, тільки давайте дотягнемо його до ранку…

То хто вбив мого сина, Олександро?

Вона з самого початку готова була збрехати. Як брехала Лешеку, собі, чудовиськам всередині себе.

Вона добре підготувалася до цієї розмови, віднайшла вагомі аргументи і контраргументи, й навіть прорепетирувала їх перед дзеркалом.

Вона могла зіграти так, що комар носа не підточив би.

Але. Чоловік навпроти – батько орка – стомлено сидів за своїм величезним столом і дивився кудись повз неї, наче вже не важливо було, що вона скаже. Наче він змирився із втратою. Наче від її слів уже нічого не залежить.

Хоча це враження могло бути пасткою. Швидше за все, воно і було пасткою. Її шеф славився вмінням розставляти пастки на своїх ворогів.

Вона занесла ногу над урвищем. Брехня приготувалась прозвучати вголос. Чудовиська потирали лапи.

Фея вишкірилася і підбадьорливо кивнула. Давай.

І Олеся зробила свій крок. Останній крок у цій казці.

Олександр не спав. Історія, яку розповіла йому ота худюща нещасна дівчина, котра трималася краще за багатьох чоловіків у його кабінеті, не відпускала його.

Історія загибелі його сина.

Отже, спочатку їх було п’ятеро. І на схемі з’явилися п’ять крапок з підписаними іменами: Марта, Максим, Олексій, Віктор і Олеся.

А потім… Рука з золотою ручкою затремтіла, і йому довелося перерватися. Встав, пройшовся кабінетом – тим, що удома, випив води, тоді взяв шприц і ввів собі у плече ще одну дозу інсуліну.

Перед очима стояла картина, яку намалювала йому ця дівчина, він пробував стерти її, але та вперто не хотіла зникати, він з’їв банан, ще трохи походив і ось нарешті швидко накидав на папері свою версію тих нічних подій у Карпатах і подивився, що у нього вийшло.

Після хвилинного вагання Олександр вивів навпроти одного з імен великий знак оклику.

Був упевнений, що не помилився. Він рідко помилявся в людях.

– Вибач, що так пізно турбую…

На тому кінці помовчали, а тоді:

– Я все одно не сплю.

Він потер шию, пройшовся ще раз кабінетом.

– Я знаю, як загинув Орест. Ще прояснити кілька нюансів і… зможу тобі розказати, якщо захочеш…

Чутно було, як її дихання перервалося на вдиху… і більш нічого…

Він набрав у груди повітря.

– Це я винен, Олено. Винен, що не прослідкував за ним, що відкуповувався грішми, що не змусив його лікуватися… Винен, що… відпустив тебе тоді.

Знову мовчанка. Навіть подиху тепер не чути.

– Фірма була мені важливіша, а тепер… не знаю, старію, мабуть…

– Сашо! – раптом голосно обірвала його вибачення Олена. – Це ти мені вибач. І не зривайся на працівниках. Пообіцяй, що більше не будеш.

– На яких працівниках? Що не буду?

– Вони працювали на мене, Сашо. Я лиходійка, і я це знаю. Я так хотіла побачити, як ти страждаєш, а твоя фірма, вона була така дорога тобі, наче дитина…

– Ти про що? – перепитав Олександр, уже збагнувши.

– Ти розумієш, про що. Мені Орест підкинув цю ідею. «А було б добре, якби ми теж мали дивіденди від татового капіталу»… Я ще раніше відправила до тебе свою подругу, вона була вічно бідна, а тут влаштувалася, грошики з’явились, ти непогано там усе організував… Я просто хотіла знати, як ти там без мене живеш, вона мені усе переповідала, а після похорону, коли я не могла знайти собі місця, тоді й згадалися ці Орестові слова… я так хотіла дошкулити тобі. Подруга погодилася. Каже: «Я все зорганізую, з тебе – ринок збуту». Я знайшла покупців, а вона – виконавців… Недолюблюють тебе на фірмі, ти знаєш?

Тепер настала його черга мовчати.

– Я не скажу тобі, хто вони, просто крадіжки припиняться і все. Пообіцяй не копати далі.

Олександр змушений був опуститися в крісло, яке заскрипіло під його вагою.

– Пробач їм. А мені… мені можеш не пробачати, тепер мені вже не важливо, що ти про мене думаєш… Це через Вітіну аптеку Орест отримував свій товар. Я тільки недавно про це довідалася. Як можна бути такою сліпою? Але більше ніхто того товару від нього не отримає… І я… я подала на розлучення… А тобі нічого страшного не сталося, чи не так? Ти втратив лише гроші, всього лише гроші. Сподіваюсь, я тебе не розорила?

І Олена, так і не дочекавшись відповіді, поклала слухавку…

Олександр сидів із телефоном у руці, поки не помітив, що настала ніч.

Почувався старим-старим розбитим дідуганом. Дошкандибав до ліжка і ліг, не розстеляючи і не роздягаючись.

Педант в усьому, він навіть сандалів не зняв. Сподівався, що, коли настане новий день, усе знову стане на свої місця. Просто треба до цього дня дожити.

А небо благав лише про одне: щоб його змінний вкоротив собі віку не через гроші.

Олеся вперше за довгий рік заснула без снодійних і сновидінь.

І проспала всі вісім годин, як і має бути. Вперше за довгий рік.

Червневе сонце радісно виблискувало крізь тюль.

Захотілося встати і зробити сніданок. А потім нарешті скласти все, що знала, докупи, вибратися зі своєї фортеці і поглянути, що сталося із зовнішнім світом, поки її не було.

Олександр Вадимович Кондур пообіцяв їй, що