Остап Соколюк - Дарксіті
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повірте, навіть Чорному Богу неприємно прокидатись і розуміти, що він програв. Тепер я у вигнанні допоки не закінчиться вся гра. Паскудно! А Міфос же пропонував мені домовитись…
У моїй барлозі нікого не було. У квартирі навіть не було слідів обшуку. Я просто взяв всі свої гроші і запхнув їй у сумку. На прощання ще раз окинув оком оселю. Раґнар, як ти міг тут жити? На обличчі з’явився іронічний вишкір — люди такі смішні істоти!
Я зайшов у своє улюблене кафе і спинився. Роззирнувся по боках. Нічого не змінилось. Вся моя людська частина відчула раптом якусь радість. І чому люди так люблять повертатись знову і знову у звичні місця?
Із кухні виглянула офіціантка Ракель і, побачивши мене, на кілька секунд оторопіла. А потім на її обличчі розцвіла посмішка.
— Вас так давно не було! Я думала… думала, що… Будете вечеряти?
— Звичайно, Ракель. Штрудель є?
Вона радісно закивала.
— Тоді все як завжди і штрудель на десерт.
— Зараз буде! — жінка метнулась до кухні.
— Ракель? — гукнув я їй.
— Що?
— Якщо захочеш — підходь. Побалакаємо.
Чорний Бог на ім’я Раґнар підморгнув жінці і попрямував до свого улюбленого столика. Через декілька хвилин моє замовлення лежало переді мною, а Ракель несміливим голосом розповідала про своє життя. Вона переїхала на іншу квартиру, котру почала знімати зі своєю давньою подругою. У неї з’явився кавалер. Звісно, не бозна-що, але цілком пристойний чолов’яга. Він працював у якісь державній конторі і грошики у нього водились.
Справи Ракель явно пішли вгору.
— Я уже збиралась кинути цю роботу, але мене тримало тут лише одне.
— Що? — запитав я, відправляючи в рота останній шматок штруделя.
— Ви, — вона опустила очі. — Я чекала, коли з’явитесь ви, щоб подякувати.
Я відчув, як їй важко говорити — у горлі жінки став клубок. Я посміхнувся і лагідно поплескав її по плечу:
— Ракель, кожен із нас бог своєї реальності. Щоб там не відбувалось довкола — ми здатні все змінити. Якщо будемо достатньо наполегливими.
— Так, можливо… Але… Мені здається у світі є ангели, які інколи приходять до нас — людей — щоб підштовхнути їх. Розбудити. І ви, напевно, один із таких ангелів.
Я стримався, щоб не розсміятись.
— Не можу сказати тобі правду. Але мені здається, ти уже все сама знаєш, — я знову підморгнув їй і поставив на стіл пачку грошей. — Це тобі на відпусточку. Інколи нам треба відпочивати.
Я підвівся і накинув куртку.
— Я от також йду у відпустку. Тому… Будемо прощатись.
Ми не обнімались на останок — досить цих ніжностей.
На вулиці із телефонної будки задзвонив апарат. Я зайшов всередину і підняв слухавку.
— Раґнар, мої вітання.
— Привіт, Бардо. Як справи?
— Я бачу, що ти прокинувся, — перейшов одразу до суті він. — Чому ти досі не покинув Дарксіті?
— Хочу ще закрити кілька справ.
— Раґнар, це проти правил!..
Я повісив слухавку і рушив далі. Двері до бару «Міранда Шут» були забиті дошками. Я вибив їх по-старомодному — одним ударом ноги, і зайшов всередину. Тут, на жаль, все змінилось. Переді мною була руїна. Остін, Джо та навіть бармен — я прив’язався до всіх них! Вони всі були мертві, через одного придурка, котрий…
— Гей ти!
Я обернувся. Позаду мене на вулиці стояв один із людей Драка. У чорному плащі і всьому, що належить. Клоун!
— Ти що тут робиш?
— Ти не в курсі — Рікі убили?
— Рікі? — розгубився мій співрозмовник. — Хто це?
— Людина Мальдіні. Такий сцикун один.
— Убили. Всіх убили. А ти?…
— Твоя смерть.
Я підняв руку і чоловік упав. Я забрав його життя, не торкаючись тіла. Все, досить сентиментів — пора діяти! Мої невидимі воїни миттєво прибрали тіло із тротуару. Я рушив вперед, а за мною — слідувала ціла чорна армія.
Від КаленСвіт почорнів. Тіна ридала від болю, а я не розуміла, як реальність може бути такою страхітливою. Чому люди робили і роблять такі жахливі речі одне із одним? За що вони так ненавидять
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарксіті», після закриття браузера.