Марина та Сергій Дяченко - Печера

складно… Помовчав, підійшов до вікна, зайняв улюблене місце самого Рамана — на підвіконні, над службовим входом, над вулицею, над клумбою з новими, вже літніми квітами…

— Рамане… Ви впевнені, що впораєтеся з постановкою «Першої ночі»?

Ковичу вдалося не виявити емоцій. Його лице зберегло холодно-глузливий вираз — так принаймні йому здавалося; на краю стола лежала чорна шкіряна папка з роздруківками п’єси, з його власними, Ковича, безладними позначками.

Власне кажучи, чого він, великий Кович, злякався?!

— Я впевнений, — відгукнувся він, не відводячи погляду від зелених, як зрада, очей Тритана Тодіна. — А у вас є сумнів?

— У мене є сумнів, — Тритан зітхнув, — але іншого порядку… Ану ж ця постановка увійде в конфлікт з суспільною мораллю?

Пауза. Кович нарешті опустив очі.

Суспільна мораль гнучка й розтяжна, та тільки до певних меЖ. Власне, тільки Триглав і тільки озброєний таким формулюванням має над Вільним Мистецтвом якусь подобу влади…

— Ви що, Тритане, мені погрожуєте? — запитав Кович зарозуміло. — Нехай непереконливо, нехай дрібно, але все-таки погрожуєте?..

Тодін притулився спиною до рами. До половини прикрив повіками зелені очі, які свого часу так вразили довірливу Паулу Німробець:

— Двадцять з гаком років тому… я виконував певну важку й брудну справу. Я був спостерігачем… у гірському районі, одрізаному од світу… у всіх розуміннях одрізаному, бо це був ізолят. Печера там не виконувала своїх функцій, ніхто не міг реалізувати агресію в її природній формі, Печера відмирала, перетворюючись на примарний, безпечний і зайвий сон… А тому тваринні реакції прийшли в денний…

Тодін затнувся. Його світлі очі повільно тьмяніли, наче наливаючись нафтою:

— Ви ніколи не замислювались, як це складно — проткнути людське тіло гострим предметом? Фізично складно… Традиційна страта в ізоляті, у так званих «далеких республіках»… там кожне село називало себе республікою, річ не втім… Традиційна страта там була — насадження на колесо. Прокотити по вулицях і скинути в прірву, добре, що прірв там повнісінько… Отож, Рамане, ви можете собі уявити, які інструменти використовувались для того, щоб насадити людину на залізну вісь цього колеса? Щоб вона не вмерла одразу? Щоб трималася міцно?

Кович ковтнув клубок.

— Я був присутній при такій страті, — м’яко сказав Тритан. — Мені було двадцять років… Зрештою, вік не має значення. Вам не здається, що сааг, пожираючи жертву, щоб угамувати голод… І юрба людей — людей, Рамане! — які у справедливому гніві котять колесо… на якому…

Тодін поперхнувся й замовк. По бруківці під вікнами шелестіли шини, за дверима цокали туди-сюди діловиті каблуки адміністраторки.

— Рамане… Пробачте. Я розумію, що радості вам од мене ні на гріш. Я хочу, щоб ви зрозуміли, і не знаю, як пояснити… Рамане, — він знов нахилився вперед, ризикуючи зісковзнути з підвіконня, — ви пробували коли-небудь подивитись на світ Печери людськими очима?

Кович нервово посміхнувся:

— Мені здається, що я тільки це й роблю…

— Ви дивитеся ззовні, — Тодін втомлено зітхнув. — Ви чітко поділяєте — це вони, у темряві серед каміння, вони, вкриті шерстю, а це ми, часом безглузді, часом нестерпні, але люди, цим усе сказано…

Раман мовчав. Він не зрозумів.

— Правильно поділяєте, — сказав Тодін після паузи, несподівано сухо. — Бо з погляду людини, світ Печери — огидне місце. Хрускіт перекушених хребців, — Тодін болісно поморщився, й Раман автоматично подумав, що співкоординатор Пізнавальної глави вміє розповідати надзвичайно соковито. Ясно і яскраво бачить усе, що стоїть за словами. І говорячи «хрускіт», готовий затикати вуха — так виразно цей хрускіт йому вчувається…

Тодін спостерігав за ним, і погляд у нього був важкий. Раман одвернувся; він ніколи не терпів поруч людей сильніших, які б його в чомусь переважали, недолюблював навіть тих, що мали рівні з ним можливості; Тритан Тодін був, певно, великим режисером. Режисером спектаклю «Життя».

Адміністраторка під дверима цокала каблуками й нервувалася.

— Ми з вами зашкарублі циніки, — повідомив Тритан з усмішкою. — Усяка нормальна людина вкривається краскою, якщо вголос заговорити з нею про Печеру. Цей сором… підсвідома огида до світу Печери… має цілком визначену, захисну функцію.

Кович не витримав і всміхнувся. Так глумливо й мерзенно, як тільки вмів.

— Так, — Тритан сумно кивнув. — Можете скільки завгодно сміятися… Та коли людська сутність сполучається з сутністю, скажімо, саага… Знаю, що ви мені скажете. Я відповідаю за себе, я чоловік, приборкати звіра — справа честі… То поставмо вас на п’єдестал і вважаймо прикладом для наслідування. А тим часом у містах і в містечках, у віддалених куточках і на сусідній вулиці народяться хлопчики й дівчатка, які…

Він затнувся. Зелені очі його враз скаламутились, потьмянішали, наче покинутий жаб’ячий ставок.

— Та баба все кричала, що вкрала не вона, а хто його знає, як воно було насправді… Роздягли догола, накололи на вісь, у неї сиві…

Він зібрав усі сили в кулак, очі його знову стали яскраво-зелені й уперлися Ковичу в лице:

— Що найсумніше… Якщо людину і звіра з’єднати в одній особі, то виходить щось гірше… ніж просто… сааг. Людина хитріша… сааг не може бути бузувіром і відчувати задоволення від катувань. Правда?

Раман зціпив зуби. Тритан Тодін гнітив його, тиснув, заганяв у глухий кут; занадто сильний суперник — Тритан Тодін. Можна тільки порадіти за Паулу… і за її вибір.

Не розціплюючи зубів, він розтяг рота в усмішці:

— Ви хочете сказати, що я руйную підвалини? Підриваю коріння, рубаю сук, на якому сиджу? Я правильно витлумачив ваші…

Він замовк. Збирався сказати «ваші одкровення», проте в останню мить усе-таки замовк, бо все, про що розповідав Тодін, раптом яскраво постало перед його, Рамановими, очима. І йому стало зле.

Виходить, він ПОВІРИВ?!

Тритан опустив повіки.

— Я прекрасно розумію, Рамане, що ви хочете цією виставою сказати. Хтось більше любить Печеру, хтось менше… Хтось боїться дуже, хтось — трошки. Люди гинуть у Печері не частіше, ніж, скажімо, під колесами машин. Сідаючи в таксі чи переходячи дорогу, ніхто, здебільшого, не питає себе: а чи буду я живий через півгодини?..

Кович мовчав. Адміністраторка під дверима чекала його; скільки, цікаво, вона вже чекає, на котру годину він їй призначив зустріч?..

— Однак, Рамане, приносити в жертву своєму творчому пориву… приносити щось, очевидне для багатьох розумних людей, топтатися чобітьми по забороненій території… Так, вона існує. Так, бридке це слово — «заборона». Його ненавидять діти й режисери. Чорт, не хочу читати мораль… Одно слово, якщо мені не вдалося вас переконати, просто візьміть до відома.

У шибку билася муха. За десять сантиметрів од розчиненого вікна. Когось мені ця муха нагадує, подумав Кович похмуро.

— Ви перебільшуєте чарівну