Євгенія Сергіївна Захватова - Феномен доктора Хауса

короткі резонерські репліки, а своєрідний приклад актуальної життєвої філософії — кодексу честі, якого, як показав успіх «House M. D.», підсвідомо хоче дотримуватися багато хто. Насправді Грегорі Хаус — екранне втілення внутрішнього бунту його шанувальників, котрі отримують можливість хоча б 43 хвилини на тиждень спускати пару, скидати негативні емоції, що накопичилися за день. По правді, кожному з нас часто хочеться сказати вголос те, що він думає про навколишній світ, про колег по роботі, начальство, сусідів, продавців крамниць, дружин, коханців, коханок — одним словом, про те, що, за нашим переконанням, заважає жити і нормально працювати. Лише тому, що скуте умовностями суспільство змушує всіх нас стримувати емоції і мовчати, коли хочеться висловити наболіле, хаусизми не промовляють як гасла, а друкують на футболках. Ця мода, що з’явилася недавно і в Україні, — нова своєрідна форма мовчазного протесту.

Інколи може здатися, що шанувальники Грегорі Хауса по-хорошому заздрять йому. І така заздрість до людини, яка говорить те, що думає, і робить те, що хоче, вже не раз описана в літературі. Так, у своїй повісті «Заповідник» російський письменник-нонконформіст Сергій Довлатов виводить образ недоладного сільського п’яниці Михайла Івановича Сорокіна, способу життя якого таємно заздрило все селище: «Міхал Іванича не любили, заздрили йому. Мовляв, і я б запив! Ух, як запив би, люди добрі! Вже як би я запив, у гробину мать! Але ж господарство… А йому що…» До речі, тексти Сергія Довлатова, опубліковані в повному обсязі лише в 1990-і роки, по смерті письменника, є не лише сюжетними історіями, але й цитатником, що складається з колючих та влучних фраз і висловів (так званих довлатизмів або довлатовщини), які дають вичерпну характеристику навколишній дійсності. Їх хоч і не пишуть на футболках, зате розтягли на усні цитати, і фрази ці зіграли не останню роль у тому, що завдяки ним книжки Довлатова досі видаються і перевидаються, не втративши актуальності. Скажімо, наш повсякдення абсурд часто іменують саме «довлатовщиною».

«Коли я бачу класну фразу в сценарії, я думаю — от би не зіпсувати! Тільки б правильно сказати!» — зізнавався в одному з інтерв’ю Г’ю Лорі. Постійні глядачі серіалу погодяться: не всі серії однаково цікаві, трапляються прохідні епізоди, сюжет яких не затримується в пам’яті, й це не дивно. За неписаними законами конвеєрної роботи, сильна серія чергується з менш яскравою, аби наступний епізод знову вразив уяву. Навіть команді з 14 сценаристів важко домогтися, аби кожна історія була однаково цікавою. Але незмінним залишається одне: навіть якщо епізод не захоплює сюжетом, він завжди наповнений відвертими, саркастичними, цинічними, на диво точними і смішними висловами доктора Хауса з будь-якому приводу. Саме завдяки тому, що сценаристи і продюсери приділяють якості хаусизмів величезну увагу, глядач часто не помічає «провислих» епізодів. За черговий Хаусизм вони ладні пробачити все.

Доктор Хаус та Вілсон у футболках з написом «Всі брешуть»

Поки що найпоширеніший хаусизм такий: «Всі брешуть», який сам Хаус одного дня довів до парадоксу: «Всі брешуть. І я збрехав».

Сценаристи, які забезпечу ють Грегорі Хауса хаусизмами, зізнаються: на будь-якому іншому проекті, в будь-якому іншому серіалі вони б не ризикнули пропонувати продюсеру сценарій, репліки в якому звучали б так провокативно. Але тут особлива ситуація: саме репліки, зміст яких — на межі фолу, продюсери відбирають у першу чергу. Репліка, за задумом команди Девіда Шора, повинна переходити всі межі пристойності. Її мусить хотіти сказати вголос будь-хто, кого сковують умовності та комплекси, в іншому разі вона не спрацює. І тут-таки сценаристи уточнюють: «До серіалу потрапляє все, що проходить цензуру і схвалене нею». Оскільки про необхідність поправок на цензуру і неможливість (радше небажання) її обійти творці «House M. D.» згадують неодноразово, має сенс сказати декілька слів про американську цензуру.

Цензура в Сполучених Штатах

Американці живуть у відносно вільному суспільстві. Свобода слова, свобода особи та інші свободи гарантовані громадянам США не лише як конституційно прописані права — вони справді дотримуються. Виступити в суді на захист прав особи готовий і здатний будь-який американський юрист, і кожен виграний процес стає юридичним прецедентом: прецедентне право в Америці превалює. Якщо який-небудь процес у якомусь місті якогось штату хоч би один раз був виграний, є всі підстави вважати, що аналогічна справа буде виграна в іншому штаті лише на підставі того, що такий прецедент уже мав місце.

У той самий час США — дуже консервативна країна. Хоча свобода слова захищається Конституцією, вона обмежується цілим рядом законів, судових рішень і позазаконних дій. У школах деяких штатів досі заборонені чи хоча б не рекомендовані для позакласного читання книжки, які, на думку цензури, є аморальними. Серед таких — «Кентерберійські оповідання» Джефрі Чосера, «Куджо» Стівена Кінга, «Тропік Раку» Генрі Міллера тощо. Масштабний характер американських законів про непристойність зробив можливим досить вільне тлумачення того, що робить той або той твір «непристойним». Книжка або фільм, що містять слова, образотворчі засоби і натяки, визнані «вульгарними» окремими членами американського суспільства, часто визначаються як непристойні. Те ж саме стосується пісень, театральних постановок, витворів образотворчого мистецтва. Сюди можна також долучити описи міжрасових або гомосексуальних стосунків. Згідно з американськими законами, будь-який член суспільства, котрий вважатиме себе ображеним, має право подати до суду позов на автора витвору мистецтва за образу його, громадянина, особи. І, між іншим, може виграти процес, оскільки його особисті права і свободи були порушені. Причому образити окремо взятого громадянина може те, що нікого іншого аж ніяк не зачіпає.

Так, у листопаді 2007 року в одній зі шкіл США заборонили постановку п’єси, написаної за мотивами детективного роману Агати Крісті «And Then There Were None», через… расистську назву. Домоглися заборони представники індіанського племені сіу (лакота), заручившись згодою Національної асоціації на підтримку кольорового населення (NAACP). Президент місцевого відділення NAACP Гері Гайнс вирішив, що п’єса, в основу якої покладений один із найкращих романів Крісті, написаний у 1939 році, не годиться для постановки в школі. Гайнс, зокрема, вказав, що оригінальна назва п’єси, поставленої у Великобританії за романом Крісті, звучала як «Десять негренят» (Ten Little Niggers) і розцінювалася як расистський випад, спрямований проти темношкірого населення. У США п’єса була поставлена під назвою «Десять індійчат» (Ten Little Indians), щоб уникнути звинувачень у расизмі. Роман Крісті перекладався й українською мовою в 1970-х роках і виходив друком під назвою «Таємниця індіанського острова», а у фатальній дитячій лічилочці, згідно з якою невідомий маніяк убиває одного по одному гостей острова, слово «негренята» замінене словом «індійчата». Щоправда, не зрозуміло,