Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

— Дві шістки, — промовив він і зняв з поля останні чотири фішки. — Все, гру скінчено! З тебе кава… А вазочку цю протасівську з незабудками я навмисне розбив і викинув у сміттєве відро разом з усім тим смердючим крамом, що був у шухлядах, щоб знало падло — закінчилися його часи! Закінчилися!

Тим часом Сергій Петрович вперто й зосереджено долав маршрут до службового входу в театр, де біля вахтерки лежала книга для розписів. Сутність її полягала в тому, що всі артисти мали обов'язково з'явитися в театр за 45 хвилин до початку вистави й розписатися. Робилося це для того, аби режуправління у разі відсутності когось з акторів (ну, забухав там, втрапив у аварію, раптово захворів чи просто послав все під три чорти), могло швидко зреагувати на форсмажор і виставити заміну. Прізвища вписувалися у книгу за алфавітом без чинів і регалій.

Діставшись службового входу, Сергій Петрович зазирнув у книгу, відшукуючи прізвище Протасов і, о диво, знайшов його, вписаним в самому кінці списку. Натомість прізвище Кучер, що стояло всередині списку, було викреслене. Неоднозначно мугикнувши і суворо глянувши на вахтерку, яка пильно спостерігала за усіма його рухами, Сергій Петрович поставив підпис навпроти свого імені і знову подався до режуправління.

Надійка нервово курила, зосереджено спостерігаючи за вороною, яка в осінній сутінковій мряці стрибала за вікном по голих гілках, і їй так хотілося бути зараз тою самою безтурботною вороною, яка й горя собі не знала, стрибаючи з гілки на гілку, замість того щоб розгрібати всі ці завали, що склалися в її житті. В кімнаті вона була сама, бо Олексій кудись вийшов, і різкий рух за спиною примусив Надійку так само різко обернутися.

— Що все це значить? — тихо й повільно проказав Сергій Петрович, не дивлячись в очі помічниці режисера.

— А, що сталося? — удавано невинним тоном поцікавилася Надійка.

— По-перше, я хочу знати, хто грає сьогодні виставу: я чи цей нездара Кучер?

— Зараз це вирішується! — переходячи на сухий офіційний тон, проказала Надійка і, загасивши цигарку, по діловому пішла до столу.

— Що значить вирішується? у книзі, здається, стоїть моє ім'я?

— Так, зараз стоїть ваше, але насправді виставу мав грати Кучер!

— За яким таким правом Кучер має грати сьогодні виставу, коли він грав її попереднього разу, а тепер настала моя черга? — Сергій Петрович виговорював слова чітко й повільно, і цей розважливий, конкретний тон нервував Надійку більше за все.

— А хіба дружина вам не передавала? — перекладаючи якісь папери на столі й тамуючи шалене серцебиття, вичавила з себе Надійка.

— А що ме-ні ма-ла пере-да-ти моя дру-жи-на? — майже по складах вимовив Сергій Петрович, страхітливо граючи жовнами.

— Ну, як же ж, ще два тижні тому я зателефонувала вам до-дому. Трубку взяла ваша дружина, і я їй передала, щоб ви не приходили на виставу, бо за наказом міністерства зобов'язали усіх пенсіонерів, що мають дубль, звільнити від ролей з метою економії бюджетних коштів…

— Мг-мг, — пильно вслуховуючись у її слова, кивав головою Сергій Петрович, ніби погоджуючись з тим, що вона каже. — Добре, добре… Я тільки не зрозумів одного: чому ви мене про це не попередили?

— Ну, як же ж, я вам телефонувала, а трубку взяла Євгенія Степанівна, і я просила її передати… — Надійка сама не чекала від себе такої нахабної брехні, вкрилася червоними плямами, заїкалася, але вперто продовжувала гнути свою лінію: — Певне, що вона забула вам передати…

– Євгенія Степанівна ніколи нічого не забуває мені передати!!! — раптово й дуже несподівано аж заскавчав Степан Петрович високим голосом. — Ви брешете! Ви всі мені брешете!!! Та я вас, я вас у порошок зітру!!! — і він був кинувся на Надійку з кулаками так, що та аж забилася в кут, але замість того, щоб вдарити її, ухопив телефон і, потрясаючи ним у повітрі, закричав: — Телефонуй, сучка малолітня, до художнього керівника, бо зараз по стінці тебе розмажу!!!

— А-а-а-а! — закричала несподівано для себе бідолашна Надійка, не на жарт злякавшись. — А-а-а-а! — так і стояла, поки на її крик із сусідньої бухгалтерії не вийшли дівчата, а з кімнати художників не прискакав Олексій.

— Що тут відбувається? — гарячково відбираючи у Сергія Петровича телефон і всаджуючи його на стілець, питав він.

— Олексійчику, Олексійчику, синку мій, мене зрадили, мене викидають із театру, — рюмсав, закриваючи обличчя руками, Сергій Петрович.

— Та він же ж божевільний! Він хотів мене вбити! — билася в істериці Надійка…

Коли ж емоції трохи вляглися, і до Сергія Петровича викликали медсестру, він наполіг, щоб у присутності великого кворуму свідків зателефонувати художньому керівникові, щоб саме він засвідчив право народного артиста грати сьогодні роль сера Арчибальда. Вгамовуючи нервові схлипи, Надійка набрала телефон Зарізовича:

— Алло, Ігорю Юрійовичу…

— Дай сюди, — вирвав з її рук слухавку старий, — Ігорю Юрійовичу, Протасов говорить… Та що ж це таке у вас в режуправлінні відбувається? Я приходжу на виставу, а якась молода соплячка заявляє мені, що якимось там розпорядженням якогось там міністерства я вже можу на вистави не з'являтися. Ні, я, можливо, і згодний з тим, що я вже старий і не потрібний театру, але ж так не робиться! Чому мене ніхто не попередив? Чому я — літня людина маю йти до театру, в якому мене ніхто не чекає? Та не телефонував мені ніхто! Ви ж самі знаєте мою Женєчку. Це найвідповідальніша людина! Вона мені обов'язково передала б! Я просто впевнений у тому, що ця молода сучка мені нагло бреше…

— Не смійте називати мене сучкою! — з обуренням відчаю замахала на нього кулачками Надійка.

— Ану, заткнися, сучко, бо зараз приб'ю, — замахнувся на неї слухавкою Сергій Петрович і, приклавши її знову до вуха, продовжив: — Так, я тримаю себе в руках, Ігорю Юрійовичу, а тому офіційно заявляю, що мене про звільнення ніхто не попереджав, і я хочу поставити питання руба: хто буде сьогодні грати роль — Кучер чи я? І хочу почути від вас конкретну відповідь! Ви мене теж зрозумійте, я прийшов на виставу за дві години до початку, готувався до ролі, ви ж знаєте мої принципи… Я, зрештою, теж можу піти до міністерства й розповісти міністру, які неподобства кояться у театрі, як вчиняють тут із поважними акторами, з майстрами сцени… Я, до речі, можу і журналістам про ці факти розповісти, у мене онучка працює в газеті «Вечірній Київ»… Так, так… Я зрозумів! Зрозумів. Добре, про інше ми іншим разом поговоримо. Добре, дякую вам! Прошу, це