Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

З коридора до кімнати ввійшов червоноармієць з гвинтівкою.

— Унизу, в кімнаті для свідків, чекає громадянин Блажко. Приведіть його сюди! — попросила вартового дівчина.

Червоноармієць, стукнувши прикладом, пішов.

— А ви, хлопці, вільні, — сказала нам Кудревич. — Давайте ваші повістки, я позначу.

Уже внизу, біля виходу, ми зіткнулися з сторожем Старої фортеці. Он воно що! То це і є Блажко. Він тримав у руках таку саму, як і наші, повістку й кульгаючи ішов нам назустріч. Сторож нас не впізнав.

На вулиці Куниця ображено сказав:

— Ти дивись, ти дивись, як відрікається!

— А ти йому добре сказав, що він брехун. Нехай знає!

Ми вийшли на Новий бульвар з почуттям великої полегкості, трохи стомлені й схвильовані. Навкруги гарно гнівали птахи. То тут, то там на втоптаних глинистих алеях іскрилися жовті плями сонця. Ми побрели слідом за ними.

Сьогодні з самісінького ранку ллє злива. Струмені дощу стукотять по залізній покрівлі. Вода гримотить у ринвах і розливається скрізь у дворі каламутними, пінистими калюжами. По вікнах звиваючись збігають прозорі струмені. У кімнатах так темно, ніби настав вечір.

О цій порі з двору до мене на кухню раптом ввалився Куниця — весь мокрий, блискучий від дощу.

— Васько, я їду!

Я вражено втупився у Куницю.

— Куди?

— У Київ! До дядька! На, читай!

І з цими словами Куниця простягнув мені вогкого, трохи зім'ятого листа. Пише його дядько — той самий, про якого Юзик не раз розповідав мені. Він плаває старшим механіком на дніпровському пароплаві «Дельфін». Дядько кличе Куницю до себе в Київ. Він обіцяє влаштувати його в школу моряків. Поки я, сівши на тапчан, читав листа, Куниця чекав. У мокрому його волоссі виблискували, мов росинки, великі краплини води. Тонкі струмені її збігали по щоках Куниці.

— Коли їдеш?

— Післязавтра. Мама вже пиріжки пече на дорогу! — сідаючи біля мене, з гордістю каже він.

Обережно змахнувши з листа дощову краплю, Куниця сховав лист у кишеню штанів. Я стежив за його рухами, І мені стало чогось дуже сумно. Ось Куниця поїде до великого міста, і ми з Петьком Маремухою залишимося тут самі. Розпалася наша компанія. Удвох уже буде не те. Хіба Петько зможе замінити Куницю? Ніколи! З ним навіть у Стару фортецю не полізеш… Ех, шкода, що Куниця їде!..

А він, немовби вгадуючи мої думки, сказав:

— Ось я вивчуся в морській школі на капітана, тоді приїзди до мене, я тебе безплатно на пароплаві покатаю.

— Еге ж, покатаєш… Коли це ще буде, — з жалем відповів я.

— Коли? Ну, коли… Дуже скоро… — утішив мене Куниця, але казав він це непереконливо. Мабуть, він відчував, що розлучається зі мною надовго.

Дощ наче перестає. Прояснюється. Юзик підійшов до вікна. Він провів пальцем по заплилій шибці й, не дивлячись на мене, сказав:

— А хочеш, попрошу дядька, він і тебе влаштує в школу. Приїдеш до Києва, житимемо разом…

— Еге ж, влаштує… Він мене й не знає…

— Дарма… Влаштує… — так само нерішуче протяг Куниця.

Тепер мені стало цілком зрозуміло, що він сам не вірить своїм обіцянкам.

— Васько, хочеш, я тобі турманів своїх подарую? Банточних! — раптом запропонував мені Куниця. — Вони хороші, ти не думай, вони тобі таких молодих іще виведуть!

— Подаруй!

— Звичайно! Ти будеш Петькових голубів підманювати. Приходь завтра по обіді.

— Прийду, тільки гляди — нікому не віддавай.

— Ну, що ти! — обурився Куниця. — А писати мені будеш? Я тобі залишу дядькову адресу.

Я записав нову, київську адресу Юзика, і ми розлучилися з ним до завтра.

… Настав день від'їзду Куниці. Увечері разом з Маремухою ми вирушаємо до Юзика додому.

Біля воріт садиби Стародомських тупцює запряжена в лінійку їхня вбога шкапа. Щоб відвезти Юзика до поїзда, його батько скинув з лінійки чорний фургон — собачу тюрму.

— Давай, тату, швидше. Запізнимося, — пролунав за ворітьми голос Куниці, і він вибіг на вулицю.

Куниця вбраний по-святковому. На ньому голуба шовкова сорочка, пошита з клаптя скаутського прапора, — з того самого клаптя, що випав йому по жеребку. Комір сорочки наглухо застебнутий; новенькі перламутрові ґудзики так і переливаються на голубому шовку. На Куниці якісь особливі сірі штани, мало не з справжньої шерсті, на ногах дерев'яні сандалії. Я ніколи не бачив Юзика такого чепурного, гладко причесаного. Ач, вирядився, просто франт!

— Ну, от… зараз поїдемо, — побачивши нас, тихо сказав Куниця. Мабуть, йому було не по собі в цьому наряді — він соромився своєї нової сорочки й нових штанів.

— Це все твої речі? — спитав Маремуха, показуючи на ціленький плетений кошик.

— Еге ж, мої! Тут білизна, пиріжки… — встановлюючи кошик на лінійці, сказав Юзик.

Вийшов кривоногий Стародомський з довгим батогом у руках.

— Тату, можна, щоб хлопці теж з нами поїхали? — попросив Куниця. — Вони прийшли проводжати мене.

— Гаразд, сідайте! — дозволив Стародомський. І, поки він розправляв поводи, ми посідали на лінійку.

— А твоя мама не поїде? — шепнув Маремуха.

— У мами ноги попухли, ревматизм — сказав Куниця.

Лінійка рушає.

Ми їдемо до вокзалу. Вбога конячина біжить добре. Лінійка так деренчить і підстрибує на камінні, що нам важко розмовляти один з одним. Лише за містом, виїхавши на м'який і рівний путівець, ми заговорили, і Куниця нагадав мені:

— Ти, гляди ж, пиши!

— А до нас сьогодні Григореичиха з Котькою по речі прибігала. Її випустили, а лікар сидить! А може, його вже розстріляли? — прошепотів Маремуха, поглядаючи на батька Куниці.

— З Котькою? А звідкіля взявся Котька? — насторожився Юзик.

— З Кременчука приїхав. Мабуть, покоївка йому написала про все, ось він і повернувся, — пояснив Маремуха.

— І у вас живе, еге? — насупившись, спитав Юзик.

— Ні, що ти! Він не в нас. Він у Прокоповича живе, у директора. Прокопович їх узяв до себе на квартиру, — відповів Петько.

— Ви глядіть, не піддавайтеся Котьці! — сказав Куниця. — Він тепер підмазуватиметься до вас.

Та ось показався вокзал. Ми вже бачимо хвіст поїзда, котрий повезе Куницю до Києва.

Ех, щасливий Юзька, їде! Добре, мабуть, жити в Києві! Адже Київ — велике, красиве місто, в ньому багато трамваїв і зовсім поряд тече Дніпро. Я б з охотою поїхав з Куницею разом.

Біля залізної огорожі вокзального палісадника Стародомський осадив коня й, зіскочивши з передка, прив'язав повіддя до стовбура клена. Через маленький брудний зал ми вийшли на перон. Посадка вже почалася. У вікнах вагонів видно людей.

— Давай-но сюди, Юзю! — показав Стародомський синові на передостанній вагон, у якому було не так багато народу. — Цей до самого Києва піде? — про