Володимир Павлович Бєляєв - Стара фортеця

зовсім не випинаються, як, наприклад, у Куниці. Обличчя у Кудревич добре, веселе. Чи не її це тримав під руку Омелюстий біля могили Сергушина?

— Ну, чого ж ви, розповідайте, — продовжувала дівчина. — Що у вас тут у місті діялося, коли наших не було?

— Та ми… пішли з міста… — повільно, запинаючись відповів Куниця.

— Куди?

— А в Нагоряни!

— Це біля Думанова?

— Еге!

— Довго ви там були?

— Та ні, не довго, днів зо два, — допоміг я Куниці.

— А решту часу жили в місті, так? — спитала Кудревич.

— Решту часу жили в місті! — повторив її слова Юзик.

— Гуляли по місту, билися, до фортеці ходили, правда? — примруживши очі, спитала дівчина.

— До фортеці ходили! — погодився Куниця. — Прийшли, а там чоловіка того петлюрівці вбивали.

— Якого чоловіка?

— Ну… якого! — раптом захвилювався Куниця. — Ви наче не знаєте. А того, що лікар Григоренко виказав петлюрівцям, Сергушина. Йому ж пам'ятник у фортеці поставили. То ми могилу його показали. Ви Омелюстого знаєте? Ну ось у нього спитайте. Так ви ж знаєте… — раптом зніяковів Куниця, помітивши, що дівчина посміхається. — А навіщо ви тоді розпитуєте? — сказав він образливо й замовк.

— Так, я все знаю, — спокійно і вже не посміхаючись відповіла Кудревич. — Ну, ось що. Я зараз при вас поговорю з однією людиною, а ви послухаєте…

Кудревич підвелась і одразу вийшла, але не встигли ми перемовитись один з одним двома словами, як вона повернулася з лікарем Григоренком. Скоса глянувши на нас, лікар присів на стілець навпроти слідчого. Він поводиться так, наче йому зовсім байдуже, про що питатиме Кудревич. Григоренко обріс бородою, у нього мішки під очима. Пояска на сорочці нема, і коричневі його туфлі не зашнуровані.

— Я повертаюсь до попереднього питання, — дістаючи з столу папку з паперами, сказала Кудревич. — Я гадаю, що ви, нарешті, розкажете, яким чином, виказавши цим наймитам Антанти Сергушина, ви стали свідком і учасником його розстрілу?

— Я нікого не виказував… І свідком не був… Це наклеп… Чистісінький наклеп… — пробурмотів лікар.

— Скажіть, — не слухаючи Григоренка, знову спитала Кудревич, — ви, мабуть, добре знайомі з Гржибовським? Приятелі з ним, так? Чим ви поясните, що він звернувся по допомогу саме до вас?

— Який Гржибовський? Яка фортеця? Що ви, панночко, справді вигадуєте? — сказав лікар, ледь підводячись із стільця.

— А до речі, лікарю, я про фортецю вас зараз зовсім і не питаю! — посміхнулась Кудревич.

— Так, звичайно, зараз не питаєте, зате раніше питали, — швидко викрутився лікар і навіть стільцем зарипів.

— Виходить, у фортеці ви теж не були?

— Та господь з вами, яка фортеця? Звичайно, не був. Я живу в іншому кінці міста, мало мені діла, щоб до фортеці ходити, — ворушачи вусами, відповів лікар.

— Як же ви, дядьку, не були, коли туди на своїй коняці приїздили? І землю мацали, — несподівано втрутився в розмову Куниця.

Лікар похмуро, з презирством глянув на Куницю й відвернувся до слідчого.

— Зажди, хлопче! — спинила Куницю Кудревич і знову подивилася на лікаря.

— Отже, ви й сьогодні твердите, що ніколи ні з ким у старій фортеці не бували і з Марком Степановичем Гржибовським не знайомі? Так я вас розумію?

— Так! — з полегкістю зітхнув лікар.

— Ну гаразд, — погодилася Кудревич і закрила папку з паперами.

Лікар вийняв з кишені брудну, зім'яту хусточку и ви тер нею свої жорсткі вуса. А Кудревич, вийшовши з-за столу, швидкими кроками, ледь погойдуючись на високих каблуках, підійшла до шафи. Вона підвелась на носках^і, відчинивши шафу, дістала з верхньої полиці загорнутий у газету пакунок.

Дівчина підійшла до лікаря й розгорнула перед ним на столі цей тючок.

Та це ж одежа убитого Сергушина!

— Ця річ вам теж невідома? — спитала Кудревич лікаря, вішаючи на спинці вільного стільця замащену вапном зелену сорочку Сергушина.

— Невідома, а що? — стрепенувся Григоренко.

— Та ні, я просто так спитала! — знову сідаючи в крісло, сказала Кудревич, уважно розглядаючи лікаря.

Він совався на стільці.

— Послухайте, мадемуазель, я вам уже одного разу канав і зараз повторюю, — несподівано скоромовкою забурмотів лікар, — я ніколи в житті не поважав Петлюру, я завжди казав, що це вискочка, авантюрист і шахрай.

— Та облиште, — перепинила його Кудревич. — Зараз ви його називаєте авантюристом, а коли він був у місті, ви дали притулок у себе офіцерам з його булавної сотні — Догу й Кривенюку? А яку промову ви виголосили про петлюрівську директорію, коли місто захопили петлюрівці? Пригадуєте? А хто адрес Петлюрі підносив на Губернаторському майдані під час молебня? А зараз ви мені пояснюєте, хто такий Петлюра? Та ми й без вас знаємо, хто він. Такий же англійський, французький та Пілсудського найманець, як усі ці коновальці, огієнки та інша націоналістична погань. Служать тому, хто більше заплатить… Розкажи-но ти, хлопче, як була справа, — раптом звернулась до мене Кудревич.

Я сторопів і спершу не міг зв'язати двох слів. Але потім, збиваючись і плутаючи слова, я почав розповідати, як петлюрівці вбивали Сергушина. Я заодно переказав Кудревич і Петькове оповідання про те, як лікар Григоренко зустрів Сергушина у флігелі шевця Маремухи.

Кудревич кивнула головою. Видно було, що все це вона її без нас добре знала і що зайвий раз слухала моє оповідання тільки для того, щоб примусити признатися лікаря. А Григоренко, коли я говорив, усе совався на стільці й глухо покашлював, наче налякати мене хотів, щоб я всього не розповідав.

— А після того як вони вистрілили, лікар того чоловіка обмацав і руки хусточкою обтер! — допоміг мені Куниця.

— Та чого ж ти брешеш, босяк! — несподівано схопився лікар, зараз же спохватившись, знову важко опустився на стілець. — Ви знущаєтесь з мене, мадемуазель! Я Львівський університет закінчив, я — лікар медицини, а ви мені тут очні ставки з усякою босотою влаштовуєте! Та це виродки — мало хто вам чого наговорить. Я не був…

— Самі ви виродок… і… брехун! — раптом, блиснувши очима, люто перепинив лікаря Куниця, але Кудревич цієї ж хвилини осадила його.

— Тихше! — сказала вона. — Треба буде — спитаю.

— Я й кажу… Дайте їм волю — вони й про вас наговорять, — зрадів лікар. — А я вам зараз поясню, чому вони про мене вигадують. У мене є сад. Знаєте… груші, яблука всякі. Як осінь — просто мука сама, тільки й гляди, коли б не пообривали. І все такі голодранці, а я їм пощади не даю. Як спіймаю, одразу — до батьків. Ну, а вони що? Звичайно, лютують на мене. Та ви їх ще більше зберіть, вони можуть сказати вам, що я злодій, розбійник, що хочете…

— Постривайте! — обірвала лікаря