Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

як ніхто інший, що вірити в наш час не можна нікому — іноді навіть самому собі. Мені, правда, вірити можна…

Плейшнер, ідучи на явку в призначений йому час, був у такому ж піднесеному настрої, як і напередодні. Йому добре працювалося, він виходив з номера тільки попоїсти, і все в ньому жило радістю й надією на швидкий кінець Гітлера: він купував тепер усі газети, і йому, аналітикові, знавцеві історії, було неважко уявити собі майбутнє. В ньому боролися два почуття: він розумів, які випробування випадуть на долю його одноплеменців, коли все кінчиться, але він розумів також, що краще це трагічне очищення, ніж перемога Гітлера. Він завжди вважав, що перемога фашизму означала б загибель цивілізації і зрештою привела б до виродження нації. Стародавній Рим загинув лише тому, що захотів поставити себе над світом, — і був повалений варварами. Перемоги за межами країни так захоплювали стародавніх правителів, що вони забували і про глухе невдоволення своїх рабів, і про ремствування обійдених нагородами царедворців, і про повсякчасне невдоволення цим світом мислителів і філософів, які жили мріями про прекрасне майбутнє. Перемоги над очевидними ворогами давали змогу імператорам, фараонам, трибунам, тиранам, консулам переконувати себе в тому, що коли вже іноземні держави загинули під їхніми ударами, то і своїми підданими, які виражають невдоволення, буде куди легше впоратися. При цьому вони випускали з уваги, що в армії служили брати, діти або просто знайомі тих, кого довелося б — з часом — придушувати. В цьому роз'єднанні правителів і підданих було закладено ті елементи прогресу, які Плейшнер визначав для себе терміном «дріжджі цивілізації». Він розумів, що Гітлер задумав диявольський експеримент: перемога рейху над світом мала відбитися помітними матеріальними благами для кожного німця, незалежно від його становища в німецькому суспільстві. Гітлер хотів зробити всіх німців володарями світу, а всіх інших людей землі — їхніми підданими. Тобто він хотів виключити можливість виникнення «дріжджів цивілізації» — принаймні в найближчому доступному для огляду майбутньому. В разі перемоги Гітлера німці стали б наскрізь військовою нацією; Гітлер обеззброїв би всі інші народи, позбавив їх державних організацій, і тоді будь-яка спроба бунту з боку завойованих була б приречена на провал: з організацією озброєних німців могла б суперничати тільки така ж могутня національна організація.

…Плейшнер поглянув на годинник: у нього ще був час. У маленькому кафе, за шибками, які сльозилися дощовими потоками, сиділи діти і їли морозиво. Мабуть, їх привела сюди вчителька.

«Я думаю категоріями рейху, — всміхнувся сам до себе Плейшнер, помітивши чоловіка, який сидів у центрі столу; він був молодий і сміявся разом з дітьми. — Це тільки в нас учителі — жінки, бо всі чоловіки, здатні нести стройову службу, воюють на фронті. Взагалі в школах повинні працювати чоловіки. Як у Спарті. Жінка може бути розрадницею, але не вихователем. Готувати до майбутнього мусить чоловік: це виключить непотрібні ілюзії в дітей, а нема нічого жорстокішого, як зіткнення дитячих ілюзій з дорослою реальністю…»

Він зайшов у кафе, сів у кутку й замовив собі порцію фруктового морозива. Діти сміялися з жартів свого викладача. Він розмовляв з ними, як з рівними, анітрохи не підладжуючись до них, а, навпаки, ненав'язливо й тактовно «підтягував» їх до себе.

Плейшнер згадав школи рейху — з їхньою муштрою, істеризмом, страхом перед учителем — і подумав: «Як же я можу хотіти, щоб перемогла Німеччина, коли нацисти й сюди, в разі їхньої перемоги, принесуть свої звичаї й діти стануть маленькими солдатами? Тут замість військових ігор їм пропонують спорт, а дівчаткам замість, уроків вишивання прищеплюють любов до музики. А якби сюди прийшов Гітлер, вони сиділи б за столом мовчазні й пожирали б очима свого наставника, а скоріше за все, наставницю, і йшли б вулицями строєм, а не табунцем, і вітали б одне одного ідіотськими вигуками «Хайль Гітлер!». Мабуть, це дуже страшно — бажати поразки своїй вітчизні, але я все-таки бажаю моїй вітчизні якнайшвидшої поразки…»

Плейшнер неквапливо доїдав морозиво і, посміхаючись, слухав голоси дітей. Учитель спитав:

— Подякуємо хазяїнові цього чудового куточка, який нам дав гарячий притулок і холодне морозиво? Заспіваємо йому нашу пісню?

— Заспіваємо! — відповіли діти.

— Ставлю на голосування! Хто проти?

— Я, — сказала дівчинка, рудоволоса, веснянкувата, з величезними блакитними очима. — Я проти.

— Чому?

Саме в цю хвилину двері кафе відчинились і, струшуючи дощові краплі з плаща, ввійшов високий голубоокий велетень — хазяїн конспіративної явки. Разом з ним був худий, жвавий, смуглявий чоловік з виразним, дуже сильним вилицюватим обличчям. Плейшнер мало не схопився з місця, але згадав настанову високого: «Я сам вас упізнаю». Плейшнер уткнувся в газету, прислухаючись до розмови дітей.

— Поясни, чому ти проти? — спитав учитель дівчинку. — Треба вміти відстоювати свою точку зору. Може, твоя правда, а може, наша. Ось ти й допоможи нам…

— Мама каже, що після морозива не треба співати, — відповіла дівчинка, — можна зіпсувати горло.

— Мама багато в чому права. Звичайно, якщо ми будемо голосно співати або кричати на вулиці — можна зіпсувати горло. Але тут… Ні, я думаю, тут нічого страшного з горлом не станеться. А втім, ти краще не співай: ми на тебе не образимось.

І вчитель перший заспівав веселу тірольську пісеньку. Хазяїн кафе вийшов з-за стойки й поаплодував дітям. Вони шумно вийшли з кафе, й Плейшнер замислено подивився їм услід.

«Десь я бачив цього смуглявого, — раптом згадав він. — Такі обличчя запам'ятовуються. Може, я сидів з ним у таборі? Ні… Там и його не бачив. Але я його пам'ятаю. Я його дуже добре пам'ятаю».

Видно, він надто уважно розглядав обличчя смуглявого чоловіка, бо той, помітивши це, усміхнувся, і Плейшнер одразу ж згадав його, немов побачив кадр з кінофільму. Він навіть почув голос його: «І нехай він підпише зобов'язання — в усьому бути з фюрером! В усьому! Щоб він потім не мав змоги кивати на нас і говорити: «Це вони винні, я стояв осторонь!» Тепер ніхто не може стояти осторонь! Вірність чи смерть — така дилема для німця, який вийшов з концтабору». Це було на другий рік війни: його викликали в гестапо для чергової розмови — професора викликали раз на рік, як правило, навесні. І цей невеличкий смуглявий чоловік зайшов до кабінету, послухав його розмову з гестапівцем у формі, що завжди проводив з ним бесіду, й сказав зло, істерично слова, які Плейшнер добре запам'ятав. Плейшнер пішов тоді до брата — той ще працював головним лікарем, і ніхто не думав, що