Томас Харріс - Сходження Ганнібала

тачку і допоміг завантажити на неї труну, трохи розігнав її по палубі, щоб перескочити через поріг на трап, під яким внизу на причалі чекала машина.

Батько Дортліха не мав близьких родичів, тому його останню волю було виконано точно. Виконання заповіту забезпечила Клайпедська Асоціація річковиків і трудящих океану.

Крихітна процесія до цвинтаря складалася з катафалка, фургона з шістьма працівниками похоронної контори і легкового авто, у якому їхало двоє літніх родичів.

Не можна сказати, ніби батька Дортліха ніхто тут не пам’ятав, проте більшість його друзів дитинства самі вже померли і близьких теж лишилося мало. Він був блудним середнім сином, а той ентузіазм, із яким він колись сприйняв Жовтневу революцію, зовсім відчужив його від родини і завів у Росію. Син кораблебудівників прожив життя простого моряка. Парадокс — погодились між собою двійко старих родичів, що сунули у своїй машині за катафалком крізь надвечірній снігопад.

Гранітний родинний склеп Дортліхів із вирізаним над дверима хрестом і вишуканою галереєю вітражних вікон — просто кольорові шибки, без малюнків.

Цвинтарний сторож, серйозна людина, замів сніг із доріжки до дверей склепу і зі сходинок. Великий залізний ключ обпікав холодом навіть крізь рукавиці, і він повертав його обома руками, замок відгукнувся рипінням. Чоловіки з похоронного бюро відчинили великі подвійні двері і внесли домовину. Родичі стиха загомоніли про те, як недоречно виглядає емблема комуністичної профспілки на труні у фамільному мавзолеї.

— Сприймайте це як братський привіт від людей, котрі знали його найкраще, — порадив розпорядник похорону і кашлянув собі в рукавицю. «Як для комуністів, то ця труна виглядає дуже дорогою», — відзначив він для себе і задумався, як би попросити надбавку.

Сторож дістав із кишені тюбик із білим літієвим мастилом. Він намалював на камені смуги, по яких поїдуть стійки домовини, коли її засуватимуть у бокову нішу, і трунарі зраділи, що їм залишилося тільки штовхнути труну й не треба піднімати важкого.

Жалобники перезирнулися. Ніхто не зголосився прочитати молитву, тож вони замкнули будівлю і поспішили крізь завірюху до своїх машин.

Батько Дортліха лежить на своєму ложі з творів мистецтва, тихий і маленький, і кригою береться його серце.

Пори року надходитимуть і відходитимуть. Приглушені голоси долітатимуть знадвору з гравійних доріжок, а інколи до нього пошкребеться вусик виноградної лози. Кольори вітражів бліднутимуть потроху, на них наросте пил. Летить листя, а за ним і сніг, і знову так по колу. Картини, на яких намальовані обличчя, такі схожі на обличчя Ганнібала, лежать згорнуті в темряві, мов сувої пам’яті.

60

Великі м’які сніжинки падають у тихому ранковому повітрі на Заячу річку[164] в провінції Квебек, вкривають, мов пір’ям, підвіконня факторії Карибу[165] Корнер і крамницю тутешнього таксидерміста.

Великі, мов пір’я, сніжинки затримуються у волоссі Ганнібала Лектера, котрий наближається лісовою стежиною до дерев’яної хатини. Крамниця працює. У глибині будинку радіо грає «О Канада»[166] — десь шкільні хокейні команди ось-ось розпочнуть свою гру. Мисливські трофеї дивляться зі стін. Американський лось нагорі, а під ним, наслідуючи композицію Сікстинської мадонни, розташувалися: арктичний лис, біла кам’яна куріпка, волоокий олень, канадська рись і бобкет.[167]

На прилавку поділений на секції лоток із великим вибором очей для таксидермії. Ганнібал ставить на підлогу свій рюкзак і пальцем колупається в очах. Знаходить пару блідо-голубих найсвітлішого відтінку, такі годяться для улюбленої покійниці лайки. Ганнібал вибирає їх із лотка і кладе одне до одного на прилавку.

З’являється хазяїн. У Броніса Гренца вже сива борода, побілілі скроні.

— Агов, чим можу допомогти?

Ганнібал дивиться на нього, колупається в лотку і знаходить пару очей, подібних до Гренцевих, ясно-карих очей.

— Що це буде? — питає Гренц.

— Я приїхав по голову, — відповідає Ганнібал.

— По яку саме, чи маєте ви ліцензію?

— Я не бачу її тут на стіні.

— Можливо, така, як вам треба, є у службовому приміщенні.

Ганнібал перепитує:

— Можна мені туди? Я покажу вам, яка саме мені потрібна.

Свій рюкзак Ганнібал прихопив із собою. У ньому трохи запасного одягу, різницький ніж і гумовий фартух із написом «Власність Джона Гопкінса».

* * *

Цікаво було порівнювати адресну книжку Гренца і його пошту зі списком розшукуваних «тотенкопфів», який склали британці після війни. Гренц листувався з людьми в Канаді і Парагваї, мав кількох кореспондентів у Сполучених Штатах. Ганнібал переглядав папери вже на дозвіллі, коли їхав у поїзді, в окремому купе, дякуючи Гренцевій касі.

По дорозі в Балтимор, до своєї інтернатури, він перервав подорож у Монреалі, звідки послав поштою голову таксидерміста одному з його друзів по листуванню, а зворотну адресу написав іншого.

У ньому не сколихнулася ненависть до Гренца. Він взагалі давно не відчував ніякої ненависті, його більше не мучили сновидіння. Зараз канікули, а вбивство Гренца здавалося йому приємнішою розвагою, ніж катання на лижах.

Потяг котився на південь, до Америки, такий теплий і добре підресорений. Такий не схожий на той, що колись довго віз його, ще хлопця, до Литви.

Він затримається трохи в Нью-Йорку, переночує в «Карлайлі»,[168] дякувати Гренцу, і сходить у театр. Він мав квитки на «Набирайте „М“ у випадку вбивства»[169] та на «Пікнік».[170] Вирішив подивитися «Пікнік», бо інсценізовані вбивства не вважав переконливими.

Він зачарований Америкою. Тут така пристрасність і наелекризованість. Несамовито широкі автомобілі. Американські обличчя, відкриті, але не безгрішні, по них все легко читати. Надійде час, і він продемонструє їм власне бачення мистецтва, а сам буде стояти за лаштунками, споглядатиме аудиторію, буде розглядати у світлі рампи сяючі від захвату обличчя й читати їх, читати, читати, читати.

Прийшла пітьма, і офіціант у вагоні-ресторані приніс свічку, поставив на його стіл, криваво-червоний кларет легенько тремтів у келихові в ритм із потягом. Уночі він прокинувся на якійсь станції, почув, як залізничники парою зі шланга здувають кригу, що налипла на дні вагона, великі клуби пари проносилися за вітром повз його вікно. Потяг, ледь покректуючи, знову рушив, примарні станційні ліхтарі почали плавно відпливати геть у ніч, він покотився на південь, у Америку. Його вікно очистилося, і можна було бачити зірки.

Подяки

Я вдячний людям із Кримінальної бригади Паризької поліції, котрі допустили мене у світ набережної Орфевр і щедро ділилися зі мною своїми моторошними знаннями, а також своїми чудовими сніданками.

Леді Мурасакі — тезка Мурасакі Шікібу, авторки першого у світі насправді великого роману «Історія Гендзі». З літературою й музикою мені дуже допомогла Норіко Міямото.

Як ви помітили, собаку я позичив у