Володимир Лис - Століття Якова

Ураз сад міняється, він уже зовсім инший – геть зелений, з ледь-ледь помітною де-не-де позолотою. Віти його обважніли од яблук. Налиті сонцем червоні кулі танцюють на вітах дивний танець.

«То вже осінь? – питає когось Яків. – Чи тилько Спас, тилько Спас...»

16

Тоді, на мінному полі, йому пощастило. Бо якби міна розірвалася під ним чи поряд, то рознесло б і його на шматки, мокрого місця не зосталося б.

Ішли рядами, яких меншало й меншало. На місце вбитого ставав той, що йшов за ним. Через пару метрів падав чи злітав у повітря й той. Вперед висувався ще один. Мінне поле, аби по ньому пройшли танки й артилерія та атакуюча піхота, мусило бути розміноване людськими тілами.

Яків отримав осколки в ноги, стегна, бік, груди, зап’ястя. Кілька у череп і біля вуха. Один розтрощив Зосин медальйон. На бігу медальйон зсунувся напроти серця.

Потім він дізнається – коли підібрала спецкоманда, що йшла за смертниками, вже втратив багато крові. Врятувати могла тільки свіжа кров, переливання. Але у Якова виявилася рідкісна, четверта, група. З мінусом.

Знайти довго не могли.

Знайшли, та мало було крові з одного солдата.

Зв’язалися по рації з сусіднім госпіталем.

Бо Яків, хоч і втратив багато крові, вперто не хотів умирати.

Дихав. Часом навіть сіпався.

На його щастя, там виявилося відразу дві таких однокровниці. Дві медсестри. Дві сестри-близнючки.

Яків розплющує очі.

Біло довкола.

Обличчя лікаря.

Житимеш, солдате. Тепер довго житимеш. Ми тобі жіночу кров перелили. Відразу од двох. А то для чоловіка дуже добре. Організм у тебе омолоджений буде.

Довгий шлях в санітарному поїзді. Через пів-Європи, аж у Саратов.

А вже як виздоровлєти став, уже й літо збігало, десь по Спасі, раптом до їхньої палати ввійшла молода жінка. Доладна, струнка, добре збита. Молоде, хоч ніби подзьобане лице. Волосся з-під пілотки хвостиком, на чолі рівненько підстрижене, спадає до брів. У формі військовій, з личками сержанта на погонах. Поверх форми накинутий білий халат.

– Рядовой Мех Яков Платонович – вот он, – каже їхня медсестра, котра супроводжує цю жінку-сержанта.

– Ви мене не знаєте, Якове Платоновичу... Я... Я разом з моєю сестрою Майєю кров вам давала...

– Спаси вас Біг, – Яків дивиться на її вкрите веснянками обличчя, на коси, що вибиваються з-під пілотки. – То ви-те, виходить, мене порєтували...

– Просто група крові підійшла... А от сюди приїхала у відрядження й вирішила провідати.

Вони виходять на двір. В саду біля госпіталю вже дозріли яблука. Яків дізнається, що звати її Світлана. Що скоро їх демобілізують, що вона, як і сестра, хоче навчатися в медінституті.

– Я тоді, як кров здала, на вас захотіла подивитися. У вас, даруйте, таке просте і в той же час натхненне обличчя. Бліде-бліде, аж світиться... Ви мовби кудись летіли...

Яків мовчить. Він збентежений. Ця дівчина чи жінка наче з иншого світу. Що їй сказати?

– Ви звідки?

– Я... Я з Волині... Поліщук я... Сило там є таке – Загорєни...

– То ми, вважайте, земляки. Ми з Майєю із Житомира...

Умовкає. У Якова язик прилипає до піднебіння.

– Де ж вона зара’? – спроможується зрештою на слово Яків.

– Ще в Німеччині. Я теж туди вернуся. Ну, а як демобілізують...

Вони ще походили, поговорили. Більше говорила Світлана. Про службу, про те, що от сестра вірші навіть взялася писати, а в неї не виходить.

– Вона, мені здалося, у вас закохалася, – сказала раптом Світлана. – Майка така... Побачить когось, нафантазує, а потім страждає... Тільки й того, що мовчки страждає... От і щодо вас... Які вірші написала! Хочете послухати?

– Нє.

– Ні? Чому?

– Хай би вона прочитала.

– Он як?

Йдуть далі. Зависає мовчанка.

– Чого не приїхала? – спитав Яків.

– Бо не приїхала, – тихенько засміялася Світлана. – Бо ніколи б сама не приїхала. А мені цікаво стало – що ж то за солдат такий, в якого можна закохатися, побачивши раз на госпітальній койці. От я й поїхала. І приїхала.

Помовчала.

Сказала, що навідається ще.

Увечері Якова покликали. Як виявилося, на вечірку, де зібралися медсестри, лікар, кілька пацієнтів госпіталю. І Світлана.

Пили розбавлений спирт, закушували м’ясними й рибними консервами й свіжими огірками.

А потім поділилися на пари.

Він сидів за столом і дивився на Світлану. Голова з незвички – давно не пив, та й спирт вперше перед тим тут, у госпіталі, попробував – трохи крутилася, ніби сама по собі пливти просилася.

– Ходімо.

– Ходімо... Куди...

– У сад, солдате, у сад. До яблуневого цвіту. Ні, до спілих яблук. Тут вони – саратовські. Са-ра-тов-ські... Ходімо, солдатику з моєю кров’ю...

Рука Світлани в його руці. Сад, лавочка в гущині саду.

– Сміливіше, мій боржнику. Ви ж мій боржник.

Справді – боржник. Міг би сказати, що в нього сім’я, діти. Не сказав. Не тільки вдячність покликала тієї ночі... Думав... Наче спалах якийсь.

Лавка, ніч, чиєсь зітхання, кроки, що наближаються... Її шепіт:

– Не звертайте уваги... Робіть своє діло...

Він дивується тим грубим, зневажливим словам. І думає – можу, знову можу, бо після рани...

Стихають кроки, стихає її стогін – солодкий, али з якимось дивним присвистом.

– Вранці ми від’їжджаємо.

– Я проведу...

– Не треба... Якщо захочу – я вас потім знайду... Хоча навряд...

Вона зводиться, застібає ґудзики на гімнастерці...

– Майці розкажу – не повірить...

– А треба розказувати? – каже він.

– Може, й не треба... Ви вже її жалієте... Її всі жаліють... Яків мовчить. Хоче спитати щось і не може. Спекотно йому серед ночі чи соромно?

– Ви ж ніколи не станете генералом, – чує він. – Ніколи не станете. Навіть капітаном...

– А тобі треба непремінно генерала? – У Якова вже прокидається ворожість. Ворожість і якась полегкість.

– Аякже, – сміється вона. – Все, ходімо. Ще трохи можна випити... Вставати ж рано...

Рано вставати... Не спитала навіть, чи він жонатий... Али знайшла... Замість сестри?

* * *

«Стихає все, – думає тепер Яків. – Життя стихає, от яке діло... Може, й справді її кров та ще сестрина продовжили мені життя. Може...»

Стискається серце. Він кудись летить, під наче провалля. Вибух.

17

А Тиміш сидів на лавці, відгороджений од решти клубного залу столами. По обидва боки лавки