Галина Василівна Москалець - Сентиментальні мандрівки Галичиною
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я пішла дорогою і нарешті здибала жінку, яка підтвердила, що це Ілів, а шпичаста гора має печеру. Я полегшено зітхнула і пішла дуже швидко, щоб встигнути до печери завидно. Я чомусь вірила, що щасливо дістанусь до Львова вже сьогодні, а в разі чого… Розглядався лише один варіант — копиця сіна чи ґанок покинутої хати. Я нізащо не попросилася б на нічліг, а Чеслави ще тоді не знала.
Йти довелося дуже довго. Я побачила велику церкву, оббиту вагонкою, ще не знаючи, що її побудував граф Скарбек. Церква була біла. А назва Ілів від кельтського кореня «іл», що теж означає «білий».
Гора була невисока, але на округлому узвишші з зеленою травою, що збігало до крихітної річки. Втім, навіть крихітна річка важлива для села, хоча люди засмічують її до неможливості, а дехто робить собі ставочки поруч, викрадаючи воду. Взагалі, якби почистити русла тих річок, відшукати б замулені джерела, то всім би було добре. У нас колись росла жимолость під плотом, ніхто про неї не дбав, хоча її блідо-рожеві квіти із тонким запахом — найкращий спогад мого раннього дитинства. У плоть її врізалась металева сітка, і одного разу навесні жимолость не прокинулась, і я відчула невимовний біль втрати. Але хто міг сподіватись, що старий кущ вирішить померти і не залишить після себе навіть пагона…
Оте узвишшя було, певно, місцем сили, воно кликало прилягти на траву й дивитись у небо, що поволі тьмяніло. Але я не мала часу. До печери не було стежки, з листя стриміли повалені стовбури з виверненим корінням. Все було дике й зловісне. Я зупинилась перед довгастим отвором сірої скелі, торкнулась шорсткої поверхні з вишкрябаними написами туристів, і повернула назад. Бо я знала, що ще колись прийду сюди.
Дивним було моє повернення. На зупинці сказали, що автобус буде через годину, ні, через півтори, але вірити сільським автобусам я не наважилась і пішла пішки. Мало б уже темніти, але темряву щось наче стримувало. Сутінки тривали доти, доки я не дійшла до Стільсько, не сіла майже відразу в автобус, і не скінчились навіть тоді, коли я на трасі пересіла в автобус до Львова. Досі не можу зрозуміти, як це трапилось, що час стиснувся і врятував мене від темряви, якої я боюся, коли не в хаті.
Дунаїв
Багато місць я не могла відвідати роками через те, що немає маршрутів, де вони були б позначені. Така доля і в мого Урожа, який залишається для декого з моїх читачів вигаданим місцем. Правда, останні роки туди ходить маршрутка «Дрогобич—Уріж». Минулої весни після Великодня я поїхала на автостанцію на Личаківській. Сама автостанція була зачинена назовсім чи до кращих часів, а автобуси на Винники, Золочів, Перемишляни стояли вздовж дороги. Я прочитала всі розклади — Дунаїва не було. Тоді я підійшла до водіїв, які повсідалися навпочіпки під муром дріжджової фабрики, й спитала їх. Виявилось, що до Дунаїва їде досить автобусів, що прямують до Смерекова та Білої. Це я пишу для тих, хто не знайшов ще свій Дунаїв. А я його знайшла вже наступного дня.
Колись я прочитала, що у Дунаєві при дворі поета і архиєпископа Григорія із Сянока у першій половині XV ст. був гурток гуманістів. Я більше знала про сутінки Відродження в Україні, бо збирала матеріали про Яна Щасного Гербурта. Нещодавно мені позичили брошурку про історію Дунаєва, написану за схемою і нудну. В Інтернеті було небагато про Григорія із Сянока, а про Дунаїв — репортаж мандрівника, що побував там взимку і розповідав, що від замку нема сліду, і теж нецікаво. Для мене особисто. Але була згадка про музей і місцевого ориґінала Олега, що називав себе Князем. Зрештою, там є школа, є священик римо-католицької парафії — щось та знайдеться, хоча я підозрювала, що застану випалену пустелю. Та й зимові краєвиди не справили на мене враження. Однак я ніколи собі не пробачу, якщо туди не поїду. Мені буде стукати в голові «Дунаїв, Дунаїв» до кінця віку. Так як Белз та Журавно.
І раптом виявилося, що Дунаїв чекав на мене! І якби я не поїхала туди, то не уявляю, як би жила далі.
Перемишлянщина — дуже тихий край, далеко від трас, місце для зневірених і стомлених душ. Працюючи над «Зачарованими музикантами» я знайшла могутній символ «Дунай». Перепливти Дунай означає перейти межу неповернення в світ зла, спокуси, кривди, болю. За Дунаєм ти отримуєш як плату за неповернення і зречення тихий рай. Дунай такий широкий, що з того берега не долинає ні звуку — ні крику, ні плачу.
Перемишлянщина нагадувала хвилі, коли я виїхала з райцентру, такого сірого, невиразного, понищеного на околиці, як, зрештою, всюди. Але для мене Перемишляни були осяяні подвигом праведника отця Омеляна Ковча, який врятував у Другу світову війну стільки людських життів. А навіть порятувавши одне, кажуть євреї, порятуєш цілий світ. Він був наче учнем самого архиєпископа львівського Григорія, що не робив різниці між бідними, багатими, християнами та юдеями, чоловіками та жінками. Праведники не приходять з неба, вони народжуються на землі внаслідок шлюбу непокори і обов’язку, начебто несумісних між собою, тому праведники трапляються так рідко.
Хвилі чи, може, складки, між яких заховалися озерця. У Дунаєві колись було багато озер. Я бачила лише два. Дуже м’які обриси пагорбів, усе таке делікатне, акварельне, тихе. І свіже цієї весняної пори. А потім я опинилась біля костелу з білими стінами і вежею. Він стояв на горбку, а внизу за дорогою текла загнана в канаву Золота Липа. На іншому горбі блищала, домінуючи над містечком і костелом, церква, якась гола і пихата. Їй не місце було в Дунаєві. Вона геть не вписувалась в гармонійний краєвид. Костел натомість вріс у землю, і був такий зворушливий і тихий, як весь цей краєвид. Він був оточений деревами, а металеві двері, помальовані на зелено прикрашені зрубаними берізками до Зелених свят. Зі шкільного подвір’я прибігли маленькі ще дітки, але, побачивши мене, втекли. А я сіла на дерев’яну лавку навпроти дверей. Я нарешті була в Дунаєві.
У цьому містечку, що давно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сентиментальні мандрівки Галичиною», після закриття браузера.