Галина Василівна Москалець - Сентиментальні мандрівки Галичиною

вже перетворили на село, я зіткнулася з дивним феноменом. Ясна річ, туристи сюди не приїжджали, і люди не знали як себе поводити з незнайомцями. Але коли я зайшла до учительської і тричі привіталась, і ніхто мені не відповів, то вини моєї у тому не було. Я аж ніяк не схожа на привида. У цьому місці ніхто не відповідав на вітання. Ні на «Доброго дня», ні на «Слава Ісусу Христу», хоча де б я не була, діти вітались першими, дорослі відповідали і були привітні зі мною. Найпривітнішою виявилась продавчиня в дунаївській крамниці. Вчителі дивились кудись крізь мене, а я пояснила, що пишу книжку про Галичину, приїхала зі Львова. Мовчання. Тоді я спитала, де можна знайти ксьондза, і мені вказали на старшого чоловіка-завуча. Той неохоче пояснив, і я пішла, розуміючи, що тут нічого не робиться без дозволу начальства. Мені було трохи смішно, бо у нас в селі кажуть, що коли ти з кимось вітаєшся поночі, а тобі не відповідають, значить, тобі стрівся мрець. Тільки зараз був білий день. Я вже писала, що брала собі за взірець подорожні нотатки Лоренса Стерна, то ця ситуація була якраз в дусі класика англійської літератури.

Плебанія була тим будинком, що я думала, з ознаками ремонту. Я навіть майстрів побачила неподалік. Але двері були замкнені. Навпроти фізрук на шкільному майданчику тренував величеньких підлітків, певно, випускників, але я вирішила пошукати місцеву знаменитість — Князя. Було дуже прикро, що я не застала священика, але хіба мені вперше…

Виявилося, що Князь мешкає в двоповерховому будинку для вчителів, довкола якого громадилися всілякі підсобні будівлі. Я спіймала жінку, що виходила з подвір’я з мотикою.

— А нащо він вам?

— Пишу статтю в газету і хочу подивитися музей.

Якісь два дядьки з ознаками сільських пияків підтвердили, що Олег вдома, жінка покликала його, і у вікно визирнув Князь, якого, певно, збудили. Він причепурився за мить і вийшов у білому спортивному костюмі. Був він приблизно мого віку і не виглядав на тихого сільського краєзнавця. Дуже високий і дебелий, я аж зіщулилася. Одне слово, князь. Дякувати Богу, він швидко все зрозумів і повів мене у кімнатину на першому поверсі зі столом посередині. Від побаченого я зразу сіла на лаву. На стелі була ілюмінація, а всі стіни обклеєні власноруч намальованими плакатами, якимись вирізками, портретами Ющенка, дивними афішами. Даремно, той блоґер не попередив мене, що це музей не Дунаєва, а самого Олега. Зрештою, якби я наважилась зробити музей власної персони, він, мабуть, би був схожий на оцей. То був світ однієї людини, яка перейшла свій Дунай. Олег був травмований в армії, батьки-вчителі померли, а йому дозволили мешкати тут і навіть зайняти підсобне приміщення без вікон під музей. І як я зрозуміла, його тут люблять, хоча й не розуміють.

Я намагалась повернути розмову на історію Дунаєва, але Князь вислизав з неї, розповідаючи про святкування свого ювілею. Він потребував уваги, не часто сюди приїжджали. У нього не було жодних амбіцій, просто він був князем і Галактичним імператором. І я йому вірила. Бо кожен є тим, ким себе вважає. Я навіть не знаю, ким я є, тому мені подобаються такі люди. Я написала йому слова подяки в книзі відгуків, подарувала «Слугу з Добромиля» і побачила, що Олег вже втомився від мене і від своєї імпровізованої екскурсії. Я виклала всі карти на стіл, нічого не обіцяла, і він нічого не просив. Він погодився відвести мене до ксьондза. Раз дві машини на подвір’ї, той має бути вдома, пояснив Олег. А дві машини, бо дві парафії. Друга — в Поморянах.

Взагалі, ніколи не знаєш, як повести себе з духовними особами. Олег постукав у вікно, і на порозі з’явився молодий гарний хлопець, вбраний у хатню одежу. То був отець Юзеф. Він привітно посміхнувся, і я зрозуміла, що мені відчинять костел.

Але я не сподівалась почути новину, від якої у мене затремтіло схвильовано серце. У Польщі є люди, які хочуть відновити зустрічі в Дунаєві, через 500 років. Архиєпископ львівський Григорій із Сянока відзначився тим, що приймав у себе переслідуваних гуманістів. Першим з них став поет Філіп Буонакорсі, прозваний Каллімахом, із Риму, змушений ховатись від гніву папи. Григорій врятував йому життя, не видав престолу, а Каллімах написав його біографію. Власне, майже вся творча спадщина архиєпископа зникла, і якби не вдячний флорентієць, ніхто б не знав, що за чоловік був Григорій: як виглядав, як поводився, що казав і як складались його стосунки з Дунаєвом. То була резиденція львівських архиєпископів, яку Григорій із Сянока перетворив на гарне місто, заселивши порядними людьми, яких сам вмовив переселитись з околиць. Укріпив це місто, оточив мурами і захищав від татарів.

А ким він був до того? Сином ремісника, без матері, з лихим батьком, від якого втік у дванадцять років і завдяки гарному голосу вибився в люди. Навчався у Краківському університеті, був приятелем королів, дипломатів, вихователем королівських дітей, але після трагічної загибелі короля Владислава Варненчика щось у ньому зламалось, і він віддалився від двору. Не міг навіть у Львові прижитися, хоча навів порядок в єпархії твердою рукою. Серед цих зелених пагорбів і синіх озер він знайшов себе. Збирав у себе товариство, серед якого були й жінки, зокрема кохана Буонакорсі — колишня львівська кельнерка Фіоля. Вони пили вино, читали вірші, розмовляли про все на світі. Тоді у Західній Європі це була не дивина — такі гуртки, але на наших теренах — вперше. Український Ренесанс почався в Дунаєві, ось так! Кому це цікаво?

Це вже інше питання. Ми вже добрих двадцять років намагаємось вибити стільчик з-під гуманізму, скасувавши етику, філософію і фундаментальну науку.

У XV ст. на всю Європу було всього 500 гуманістів, яким вдавалося контактувати між собою, поширювати ідеї без літаків, телефону та Інтернету. Вони були універсальними солдатами цивілізації, захистивши здоровий спадок Античності і право людини творити й жити вільно.

Добре, підемо далі. Ось тут, біля дверей костелу, щодня, рівно о 13.00 після меси архиєпископ Львівський ставав і чекав, чи хтось з міщан дунаївських не захоче з ним побалакати. Про погоду, про хворобу, про спасіння душі, про зірки і хмари. Не любив він розкоші, їв сам і пригощав гостей простими стравами, економив на власному господарстві. Гарний приклад — найліпша проповідь.

У костелі все ще занедбане, але реставрацію мали б робити делікатно, не знищуючи історію. Може, як будуть ті