Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Чарлі (сам він нещодавно обіймав посаду завідувача кафедри неврології у Каліфорнійському університеті).

— У серці медицини, — відповів я. — Ось де я.

— Пхе, — скривився Чарлі, різко й зневажливо махнувши рукою.

Це усвідомлення прийшло до мене, коли я переживав «пробудження» своїх пацієнтів, живучи неподалік лікарні та часом проводячи з ними по 12–15 годин на добу. Я був радий бачити їх у себе в гостях — деякі найактивніші заходили недільними ранками на чашку какао, з іншими я ходив до Нью-Йоркського ботанічного саду, розташованого навпроти лікарні. Також стежив за процесом їхнього лікування, за мінливими неврологічними станами, але водночас робив усе від мене залежне, щоб вони жили повноцінним життям — наскільки це можливо в умовах їхніх фізичних обмежень. Я відчував, що намагатися розкрити життя для цих пацієнтів, роками знерухомлених і закритих у лікарні — це неодмінне завдання, що постає переді мною як перед лікарем.

Хоч у Бет-Авраамі я вже не мав посади і ставки, все ж продовжував регулярно туди навідуватися. Я надто зблизився зі своїми пацієнтами, щоб допустити втрату зв’язку з ними, навіть попри те, що почав приймати пацієнтів і в інших закладах — інтернатах для людей літнього віку по всьому Нью-Йорку від Стейтен-Айленду до Брукліна й Квінзу. Так я став мандрівним неврологом.[240]

У деяких із цих закладів, що їх загалом називають «маєтками», я побачив, як медична зарозумілість і технології цілковито підпорядкували собі все людське. В окремих випадках недбалість була умисною і злочинною — до пацієнтів годинами ніхто не заходив, часом вони зазнавали фізичних чи моральних принижень. В одному з «маєтків» я виявив пацієнта зі зламаним стегном, який корчився від страшного болю і лежав у калюжі сечі, а персонал просто ігнорував його. Працював я і в іншого типу інтернатах, де недбалості не проявляли, але там не було нічого, окрім базового медичного догляду. Персонал не брав до уваги чи нехтував тим фактом, що люди, які потрапляють до таких закладів, потребують чогось значущого — життя, самоусвідомлення, гідності, самоповаги, певної самостійності — «догляд» був винятково медичним та автоматичним.

Ці інтернати були по-своєму не менш жахливі, аніж 23-тє відділення. І вони, мабуть, непокоїли мене ще більше, оскільки я не міг не замислюватися про те, чи не є вони передвісниками або ж «зразками» майбутнього.

Протилежність «маєткам» я знайшов у притулках для літніх людей, заснованих конгрегацією «Малі сестри нужденних».

Уперше я дізнався про «Малих сестер» ще в дитинстві — у їхніх лондонських притулках практикували мої батьки: тато як лікар загальної практики, а мама як хірургічний консультант. Тітонька Лен завжди казала: «Олівере, якщо зі мною трапиться якийсь напад або я втрачу працездатність, віддайте мене „Малим сестрам“ — там найкращий догляд у світі».

Діяльність їхніх притулків спрямована на те, щоб люди, які в них перебувають, жили максимально повним і змістовним життям у межах своїх можливостей і потреб. Дехто з мешканців притулку був паралізованим, дехто страждав на набуте слабоумство чи паркінсонізм, дехто — з «медичних» причин (рак, емфізема, серцево-судинні захворювання тощо), частина мешканців були сліпими або глухими, а інші — хоч і мали міцне здоров’я — стали самотніми й прагнули людського тепла й товариства.

Окрім медичного догляду, «Малі сестри» забезпечують будь-який вид лікування — фізіотерапію, трудотерапію, логопедичне лікування, музикотерапію і (за потреби) психотерапію та консультування. На додачу до лікування (але не менш ефективними) є найрізноманітніші заняття, не вигадані, а справжні, на кшталт садівництва чи кулінарії. Багато мешканців у цих притулках наділені особливими ролями — від допомоги у пральні до гри на органі у церкві. Деякі мають тварин, про яких піклуються. Також для них проводять екскурсії до музеїв, поїздки на іподроми, походи до театрів і прогулянки парками. Мешканці, які мають родини, на вихідних часом ходять із ними на обід за межами притулку або їдуть до родичів на свята, а крім того, до цього закладу регулярно навідуються діти з прилеглих шкіл, які налагоджують спонтанні й безпосередні контакти з людьми на сімдесят-вісімдесят років старшими від них, внаслідок чого між ними можуть виникати прив’язаність і ніжність. Релігія у цих закладах є стрижнем, проте не повинністю — жодних повчань, жодного проповідництва, жодного релігійного тиску. Не всі мешканці притулку є вірянами, хоча Сестри є надзвичайно побожними людьми — та й важко уявити таку всеосяжну турботу без такої глибокої відданості.[241]

Можливо (чи напевне), полишаючи власну оселю заради життя у громаді, ці люди проходять важкий період адаптації. Однак більшість тих, хто потрапляє до цих притулків, мають змогу влаштовувати життя, сповнене змісту й задоволення, на свій розсуд (іноді навіть більше, ніж усі попередні роки), маючи при цьому впевненість, що чуйні люди братимуть до уваги й вирішуватимуть усі їхні медичні проблеми, і що коли настане час, вони зможуть відійти в інший світ спокійно і з гідністю.

Це демонструє старішу традицію догляду, що «Малі сестри» зберегли з 1840-х років і фактично повернулися до духовних традицій Середніх віків (які дуже зворушливо змальовує у «Готелі Бога» Вікторія Світ), поєднали їх із найкращими здобутками сучасної медицини.

Хоч я і був засмучений «маєтками» й невдовзі припинив до них ходити, «Малі сестри» мене надихають, і я люблю відвідувати їхні притулки. Наразі до деяких із них приходжу вже понад сорок років.

На початку 1976 року я отримав листа від Джонатана Коула, який вивчав медицину в Міддлсексі в Лондоні. Він писав, що вподобав «Мігрень» і «Пробудження», і додав, що упродовж року займався дослідницькою діяльністю з сенсорної нейрофізіології в Оксфорді, перш ніж розпочати клінічну роботу. Він цікавився, чи може провести свій факультативний курс — близько двох місяців — зі мною. «Я хотів би поспостерігати над методикою роботи вашого відділення і залюбки долучився б до будь-якого наявного навчального курсу».

Мене сповнило теплом і потішило те, що до мене звернувся студент із лікарні, де я сам проходив стажування понад двадцять років тому. Проте я мав вивести хлопця з омани його різноманітних уявлень про мою посаду і здатність забезпечити певного роду навчання, що здобувають у медичному виші, тож відписав:

Шановний містере Коул!

Я вдячний вам за листа від 27 лютого і перепрошую за тривале мовчання.

Затримка з відповіддю сталася тому, що я не знаю, що відповідати. Якщо коротко, то ситуація у