Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Після гучної сварки і сліз, що обпалили душу, настав понеділок. Звичайний на вигляд ранок, але з новими правилами.

Адріан Романенко офіційно вступив у роль генерального директора.

Його перший день у новій ролі почався із загальних зборів. Він з’явився у великому залі в темному, бездоганно посадженому костюмі, з прямою поставою і поглядом, який пробивав наскрізь. Голос був рівний, але холодний:

— Відсьогодні всі відділи працюють за новою структурою. Жодного спізнення. Жодної недбалості. У нас обмежений час і великі очікування. Я не терплю халатності. Якщо ви не готові викладатись — двері відчинені.

У залі стояла мертва тиша.

Ніка сиділа серед колег, зціпивши зуби. Вона не підіймала погляду. Її серце гупало в грудях, але вона трималася. Адріан жодного разу не подивився в її бік. Наче сварки не було. Наче нічого не було. І це боліло навіть більше.

Перші дні під його керівництвом стали справжнім випробуванням.

Адріан перевіряв усе — від макетів до листів клієнтам. Змушував переробляти навіть найменші деталі, які раніше ніхто не помічав. Колектив ходив, як по лезу. Спокійне спілкування змінилося напругою. Всі боялися отримати «виклик до кабінету».

— Ви бачили, як він сьогодні накинувся на відділ маркетингу? — шепотіла одна з дизайнерок на перерві. — Вони вже другий день не виходять з його кабінету…

— Він реально жорсткий… Але чомусь так точно все бачить. Наші макети після його правок — як з міжнародних каталогів, — додала інша.

Маша з тривогою дивилася на Ніку. Вона знала, що тій найважче. Але Ніка трималася. Вона не скаржилася, не ховалася, не зникала. Вона працювала.

І хоч Адріан більше не звертався до неї особисто, не провокував і не заводив розмов, його присутність висіла у повітрі. Вона відчувала його погляд, коли він мовчки проходив повз її кабінет. І той погляд був зовсім іншим — не керівника.

Але зараз — він був її босом. І вона — лише одна з багатьох у його новому порядку.

Минув тиждень. Атмосфера в офісі ставала дедалі важчою, як грозове небо перед бурею. Кожен день під керівництвом Адріана перетворювався на випробування витривалості — емоційної, професійної, людської.

Він був бездоганний у своїй вимогливості: стриманий, чіткий, точний до крапки. Але за холодною маскою — постійна пильність. Колеги жартома називали його «залізним хрестом», бо після розмови з ним хотілося або вити, або бігти.

Ніка працювала мовчки, чітко, зосереджено.

Вона не дозволяла собі ні помилок, ні розслаблення. Відчуття, що Адріан уважно слідкує за кожним її кроком, не покидало її ні на хвилину. І хоч він не звертався до неї напряму, не викликав у кабінет, не зупиняв погляд довше звичного — вона бачила, що щось у ньому кипить.

Так само як і в ній.

У відділі почалися зриви. Люди нервували, сварилися, втомлювалися. Всі чекали, коли Адріан "накинеться" на когось чергового. Після чергової наради одна з колег, Юлія, зі сльозами вибігла з кабінету.

— Він навіть не підвищив голос! Просто... він говорить так, що хочеться провалитися крізь землю! — промовила вона у розпачі.

Маша підійшла до Ніки у кухні:

— Він не відступиться, — тихо сказала вона. — Я бачу, що він досі… сильно тебе кохає. Але він злий. І небезпечний у цій злій любові. Ніка, ти витримаєш?

Ніка мовчала. В її очах стояла боротьба.

— Я не знаю, Маша, — прошепотіла вона. — Вдень я намагаюся бути сильною. А вночі… я розбита. Він поруч. І я більше не розумію себе.

Тим часом Адріан теж кипів.
Він сидів у своєму кабінеті, переглядаючи черговий макет, і лише одного імені чекав у звітах — її.
Він мимоволі затримував погляд на дизайнах, які створила Ніка. Її стиль був інший — впевнений, глибокий, дорослий. Її дотик відчувався у кожній лінії.

"Вона стала ще кращою", — думав він. — "І я сам її втратив. Але не назавжди."

Його серце кипіло від болю і бажання. Він не міг її пробачити, і не міг не любити.
Кожен новий день, кожен погляд на неї — це була боротьба із самим собою.

Напруга між ними росла, мов туго натягнута струна.
І всі в офісі це відчували, навіть не знаючи, чому іноді в коридорах стає важко дихати.