Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

зміг кинути пити через три роки після розлучення за допомогою численних зустрічей анонімних алкоголіків, коли опинився в одній із клінік у Олбані; було важко повертатися до себе, після того як я двічі зривався. Але я знав, що залишився алкоголіком і що буду алкоголіком до кінця свого життя. Я знав, що в момент, коли увійду в бар і замовлю холодне пиво чи склянку віскі, то вже не зможу зупинитися. Іноді в мене виникала спокуса зробити це, особливо після того, як я пішов на пенсію і вважав, що вже більше нічого не має значення. Але щоразу переконував себе, що то, певно, був би найогидніший вид самогубства, існували й інші способи, швидші, чистіші.

Я одягнувся і пішов на прогулянку в парку десь за триста метрів від мого будинку. Він розташувався на пагорбі, а посередині була велика галявина з дерев’яними лавками, на яких я любив сидіти. Звідти я бачив вогні міста — і почувався, немов ширяю над дахами будинків.

Я пробув там близько півгодини, спостерігав, як люди вигулювали собак чи зрізали шлях на автобусну зупинку біля підніжжя пагорба. Потім повільно пішов додому, розмірковуючи, чи не втнув, бува, найбільшої у світі дурниці, коли сказав Діані не приїжджати до мене.

Чотири

У середу о 16:45 я прийшов у Мак-Неллі Джексон Букс, за чверть години до початку заходу. Місяцем раніше Лора Бейнз опублікувала свою нову книжку з гіпнозу, і лекція була частиною її промотуру. Я купив книжку й сів у залі. Майже всі місця виявилися зайняті.

Того ранку я зайшов у компанію, бо Діані була потрібна посвідка. Працівниця обіцяла відправити її наступного дня у вигляді вкладення електронною поштою, тому я повідомив Діані, що її проблема вирішена. Діана не відповіла, тож я вирішив, що, мабуть, вона вимкнула свій мобільний.

Лора була на вигляд кращою, ніж на фотографіях, які я знайшов в Інтернеті, до того ж вона, очевидно, була досвідченим промовцем. Я зацікавлено її слухав, хоча сидів як на голках, гадаючи, скільки секунд їй знадобиться, щоб викинути мене звідти, коли вона зрозуміє, хто я і чому я там.

Вона закінчила лекцію, і після невеликої серії запитань і відповідей біля неї вишикувалася черга за автографами. Я стояв останній, дав її свій примірник, і вона запитально подивилася на мене.

— Фріман, Рой Фріман, — сказав я.

— Для Фрімана, Роя Фрімана, — з усмішкою сказала вона, а потім підписала книгу.

— Дякую.

— І я дякую вам. Ви часом не психолог, містере Фріман?

— Ні, я колишній детектив поліції, відділ убивств. Майже тридцять років тому я розслідував загибель професора Джозефа Вайдера. Ви, напевно, не пам’ятаєте мене, тоді ми з вами розмовляли.

Лора втупилася на мене, вже розтулила рота, щоби щось сказати, потім передумала, пригладивши волосся лівою рукою. Потім озирнулася і побачила, що я був останній, хто стояв за автографом. Натягнула ковпачок на авторучку, поклала її в сумку на стільці поруч. За кілька метрів на нас дивилася жінка середніх років із пофарбованим у бузковий колір волоссям.

— Пройдуся трохи з містером Фріманом, — сказала вона бузкововолосій жінці, яка здивовано дивилася на неї.

— Ти впевнена…

— Абсолютно впевнена. Зателефоную тобі завтра вранці. Бувай.

Я допоміг їй одягти пальто, потім вона взяла сумочку, й ми вийшли. Уже стемніло і в повітрі пахло дощем.

— Деббі — мій агент, — пояснила Лора. — Іноді вона поводиться як дбайлива матуся. Містере Фріман, вам сподобалася лекція?

— Було дуже цікаво, справді.

— Але ж це не те, за чим ви прийшли?

— Я сподівався дістати нагоду кілька хвилин поговорити з вами.

— Зазвичай я не погоджуюся говорити з кимось після лекції, але цього разу я наче й чекала на вас.

Ми проходили повз кафе «У Занеллі», і вона прийняла моє запрошення зайти всередину. Лора замовила келих червоного вина, а я попросив кави.

— Слухаю, містере Фріман. Коли я погодилася поговорити з журналістом про цю історію кілька місяців тому, то зрозуміла: листоноша завжди дзвонить двічі. Я знала, що зустріну ще когось, хто розпитуватиме мене про давні часи. Уважайте це жіночою інтуїцією. Ви знали, що Річард Флінн намагався написати книгу про справу Вайдера?

— Так, я знаю. Я читав уривок цього рукопису. Джон Келлер, репортер, дав мені копію. Але дещо сталося, отож я хотів поговорити з вами.

Я розповів їй про Френка Споела та його версію. Вона уважно слухала, не перебиваючи.

— Репортер, напевно, не повірив, що в мене не було роману ні з Річардом Флінном, — сказала Лора, — ані, звичайно, з професором Вайдером. Але все, що той чоловік говорить, скидається на правду, чи не так?

— Докторе Вестлейк, я не думаю, що Френк Споел убив професора. Той, хто мав ключі від будинку, увійшов тоді, коли Френк ще не пішов. Професор був ще живий. Ця людина майже віч-на-віч зіткнулася зі Споелом, якому в останній момент вдалося втекти через скляні двері. Повторюю: професор був ще живий. Споел просто хотів дати йому урок. Але коли людина лежить непритомна на підлозі й ви сильно б’єте її по голові бейсбольною битою — отже, хочете її вбити. У будь-якому разі той, хто прийшов, не викликав швидку допомогу. Чому? Гадаю, та людина діяла як хижак-опортуніст, що скористався ситуацією. Вайдер лежав на підлозі непритомний, скляні двері були відчинені, отже, цілком можливо, що хтось удерся, побив його і зник. Цього чоловіка звинуватили б у вбивстві.

— І ви хочете спитати мене, чи часом не я була тією людиною, тим хижаком-опортуністом, як ви висловилися?

Я не відповів, і вона продовжила:

— Містере Фріман, того вечора я не пішла в будинок професора. Я не була там декілька тижнів.

— Міс Вестлейк, ця ваша подруга, Сара Гарпер, забезпечила вас фальшивим алібі та збрехала нам. І ви теж брехали нам. Джон Келлер говорив із нею і віддав мені свої записи. Зараз Гарпер у штаті Мен, але за потреби вона дасть свідчення.

— Я підозрювала, що ви це знаєте. Містере Фріман, Сара — дуже вразлива людина. Якби на неї натиснули, вона одразу б розкололася й розказала вам правду. Я пішла на ризик, коли попросила її сказати, що ми були разом. Але я намагалася не потрапити в газети, не хотіла, щоб журналісти переслідували мене. Я не хотіла жодних брудних інсинуацій щодо професора. Це все. Я не боялася, що мене звинуватять у вбивстві, це була лише спроба уникнути скандалу.

— Де ж ви пропали того дня після лекцій? У рукописі Річард Флінн стверджував,