Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

що ви з ним не зустрічалися. І, напевно, не зі своїм хлопцем, Тімоті Сандерзом, інакше попросили б засвідчити його…

— Того дня я поїхала у клініку в Блумфілді, де зробила аборт, — коротко сказала вона. — Я завагітніла від Тімоті, перед його поїздкою в Європу. Коли він повернувся, я розповіла йому цю новину, та, здається, Тімоті не надто зрадів. Я хотіла вирішити проблему перед тим, як їхати додому на канікули, адже мала впевненість: мама помітить, що відбувається. Я навіть не сказала Тімоті, куди їду, і поїхала в клініку. Я пізно приїхала додому і сильно посварилася з Річардом Флінном. Він не пив, але, думаю, що тоді добряче напився. Того вечора він був із професором, який нібито сказав йому, що я була його коханкою. Я зібрала речі та поїхала до Сари. У будь-якому разі після свят я збиралася переїжджати. Тепер розумієте, чому я не хотіла розповідати вам, де була того дня, і чому попросила Сару сказати, що ми були разом? Я завагітніла, люди говорили про мій роман із професором, і преса могла знайти зв’язок між…

— Той репортер, Келлер, зробив висновок, що ви вкрали рукопис Вайдера та опублікували його під своїм іменем.

— Який рукопис?

— Рукопис вашої першої книжки, яка вийшла через п’ять років після тих подій. У своєму проекті Флінн наголосив, що ви розказали йому про дуже важливу книжку, над якою працював Вайдер, що значно б змінила хід гри, щось про зв’язок між психічними стимулами і реакціями. Насправді це було предметом вашої першої книжки, так?

— Так, було, але я не крала рукопис професора, — заперечила вона. — Містере Фріман, рукопису, про який ви говорите, не існує. Я дала професору план своєї дисертації й кілька перших розділів. Він був у захваті від моєї ідеї та дав мені деякі нові матеріали, після чого все поступово змішалося, і він почав вважати це власною працею. Я знайшла заявку, яку він послав у видавництво та в якій стверджував, що рукопис готовий до видання. Насправді в нього не було справжнього проекту книжки, а тільки ті кілька розділів із моєї роботи і непоєднувана суміш частин із його старих книжок…

— Можна запитати, коли та як ви знайшли заявку, про яку говорите?

Вона відпила вина, прокашлялася, а потім сказала:

— Гадаю, тоді, коли він попросив мене навести лад у паперах, не знаючи, що серед них була і ця заявка.

— І коли це сталося? Ви сказали, що давно не навідували його.

— Ну, я не можу згадати, коли знайшла цю заявку, але це була головна причина, чому я почала уникати відвідувань. Він розірвав стосунки з людьми, з якими працював, і не зміг зосередитися на завершенні книги. Разом з цим, він хотів справити враження на університет, у якому він із наступного року мав розпочати роботу. Професор хотів повернутися в Європу.

— І який це університет?

— Думаю, Кембридж…

— А хто були ці загадкові люди, з якими він працював?

— Ну, вони не настільки загадкові, як уважав професор. Наскільки я знаю, він співпрацював із науково-дослідним відділом військового відомства, яке хотіло вивчати довгострокові наслідки психологічних травм у суб’єктів, змушених діяти в екстремальних умовах. Улітку 1987 року контракт закінчився. Але іноді професор був схильний впадати в істерику. Деякою мірою йому подобалося вважати, що на нього тисне агентство, залучене до різноманітних таємних справ, і його залякують, бо він надто багато знає. Можливо, це була несвідома компенсація факту, що його кар’єра занепадала. За кілька років до трагедії радіо- і телевізійні ток-шоу та інтерв’ю в газетах стали для нього важливішими, ніж наукова кар’єра. Йому подобалося, коли його впізнавали на вулиці, й в університеті він почувався вищим за інших викладачів. Іншими словами, він став зіркою. Але проігнорував істинно важливу частину його роботи, і це мало свої наслідки — він не міг сказати нічого нового, що почав усвідомлювати.

— Але Сара Гарпер…

— Містере Фріман, у Сари були серйозні проблеми! Не думаю, що вона взяла академічну відпустку, бо вбили професора Вайдера. Ми прожили разом рік, і я добре її знала.

— Гаразд, отже, опублікована книга — не проект Вайдера?

— Звичайно, що ні! Я опублікувала свою книжку, щойно змогла її закінчити, після кандидатської дисертації. Тепер я думаю, що вона структурована доволі кострубато, і дивуюся, чому тоді вона була такою популярною.

— Але перший розділ вашої книги на сто відсотків схожий на той розділ, котрий професор надіслав у видавництво. Келлер отримав заявку професора. Ви сказали, що ви це бачили.

— Це тому, що він украв його в мене, я ж вам казала.

— Отже, Вайдер збирався вкрасти вашу роботу… Чому ж ви не пробували нічого зробити? Коли ви знайшли той примірник, заявку відправили у видавництво. Якщо б його не вбили, ймовірно, він опублікував би книгу під своїм іменем. Я маю на увазі вашу книгу.

— Якби я звинуватила таку важливу особу в інтелектуальному шахрайстві, мене би вважали параноїчкою. Я була ніким; він був одним із найвідоміших психологів країни.

Лора мала рацію. Але, з іншого боку, вона здавалася дуже цілеспрямованою людиною і йшлося про працю всього її життя, її шанс отримати визнання. Мені було неважко уявити, що б вона зробила, якби хтось намагався якось завдати їй болю, особливо якщо це стосувалося її кар’єри.

— Отже, повернімося до ночі, коли вбили професора. Того вечора, коли ви посперечалися з Флінном і пішли геть, він залишився вдома?

Вона відповіла не одразу.

— Ні, — нарешті сказала вона. — Він узяв своє пальто і вийшов із дому раніше за мене.

— Пам’ятаєте, о котрій годині?

— Я повернулася додому близько двадцятої, а він прийшов одразу після двадцять другої. Гадаю, він знову пішов о двадцять третій.

— Отже, Флінн устиг би повернутися у Вест Віндзор близько півночі.

— Так.

— Перед виходом він викликав таксі?

— Мабуть. Я не пам’ятаю.

— Того вечора він сперечався з професором?

— Я не дуже добре пам’ятаю… Він був розгніваний. Пішов, грюкнувши дверима, бо я сказала йому, що якби професор попросив мене переспати з ним, я б, напевно, так і зробила, але він ніколи не просив. Це була правда. По-перше, мені видавалося кумедним, що Річард закохався в мене, але це втомлює. Він ставився до мене так, ніби я його зрадила чи щось таке. Я хотіла раз і назавжди покласти цьому край. На жаль, мені не вдалося. Згодом він ще довго мене переслідував, навіть після того, як ми обоє закінчили Принстон.

— Скрізь були розкидані папери, і шухляди були відкриті, наче вбивця