Еуджен Овідіу Чировіце - Книга дзеркал

які працювали над цією справою? Я знав іншого, Квінна, але він помер десь п’ятнадцять років тому.

— Звичайно, я його знаю. Він перейшов у поліційний відділок Нью-Йорка десь п’ять років тому.

— Як мені отримати його номер?

— Дай мені секунду.

— Веле, дуже дякую.

— Усе для друга.

Мінскі зробив декілька дзвінків, посипав анекдотами про обманщиць дружин та мам-п’яниць, моргаючи до мене в той час, наче його зводили судороги. Нарешті його зморшкувате, червоне обличчя набуло тріумфального виразу, і він написав телефонний номер на папері для нотаток і подав мені.

— Очевидно, він ще не звільнився. Він у районі шістдесят сьомої вулиці в Брукліні, на Снайдер-авеню. Ось його номер.

Я ввів номер Крістодулоса в пам’ять мого мобільного телефону, подякував Мінскі й пішов.

Я домовився зустрітися з Яном Крістодулосом пополудні в кафе біля Проспект-парку і тим часом намагався знайти сліди двох експертів.

Провівши багато часу онлайн, я виявив, що психіатр на ім’я Ліндсі Ґрафф мала клініку в місті на сході 56-ї вулиці. Клініка мала інтернет-сайт, де я проглянув біографію міс Ґрафф. Я був на дев’яносто дев’ять відсотків упевнений, що натрапив на необхідну людину, — між 1981 та 1985 роками Ліндсі Ґрафф працювала експертом у Бюро судово-медичної експертизи штату, після чого шість років викладала в університеті Нью-Йорка. Вона відкрила клініку з двома колегами 1998 року.

Я зателефонував у клініку і спробував записатися на прийом, але асистентка повідомила, що доктора Ґрафф не буде приблизно до середини листопада. Я сказав їй, що в мене особлива проблема, тому хотів би поговорити з доктором Ґрафф по телефону. Я залишив свій номер, і мені пообіцяли передати повідомлення.

Я так і не розшукав Джона Т. Кулі, коли прибув на зустріч із Крістодулосом того полудня. Він виявився низьким, кремезним брюнетом. Упродовж наступної години він розповідав мені непривітним голосом, що пригадував про справу Сіммонза.

— Це була моя перша важлива справа, — сказав він. — Я вже півтора року працював у тому відділі, проте досі мав справу тільки з незначними випадками. Я попросив Квінна взяти мене партнером, коли це сталося. Знаєте, як іноді трапляється — ти ніколи не забудеш свою першу справу про вбивство, так само, як ніколи не забудеш свою першу дівчину. Але той покидьок Сіммонз вийшов сухим із води.

Він сказав, ніби ніколи не сумнівався в тому, що Дерек Сіммонз убив свою дружину, мотивом була її інтрижка на стороні. Сіммонз здавався нормальним, але дуже хитрим, тому результат психіатричної експертизи обурив увесь відділ.

— Докази були переконливими, тому, якби дійшло до суду, він отримав би довічне, без права дострокового звільнення, можете не сумніватися. Але ми нічого не могли вдіяти. Це закон — ніхто не може анулювати вердикт експертів. Його забрали в лікарню, і він вийшов звідти через кілька років. Але гадаю, Бог не спить, адже в лікарні якийсь тип ударив його по голові, і тоді він справді з’їхав з глузду, як я чув. Закон змінили роком пізніше, 1984 року, після того, як тип, що спробував убити президента Рейґана, був визнаний невинним через неосудність, коли Конгрес прийняв Закон про реформування визнання неосудності.

Попрощавшись із Крістодулосом і повернувшись додому, я продовжив шукати хоч якийсь слід Кулі, але безуспішно. Ліндсі Ґрафф не телефонувала, але я надто й не сподівався.

Близько десятої години вечора, коли я саме дивився старий епізод «Два з половиною чоловіки», зателефонувала Діана.

— Ти обіцяв зробити мені одну послугу, про яку я просила, — сказала вона після того, як ми обмінялися звичайними люб’язностями. Востаннє ми говорили два чи три тижні тому.

Я згадав, про що вона говорить. Я мав узяти посвідку в компанії, у якій Діана працювала багато років тому; вона збирала документи для виходу на пенсію. Я пробурмотів виправдання й обіцяв їй зробити це наступного дня.

— Я просто перевіряла, чи ти не забув, — сказала вона. — Не поспішай. Може, я прилечу десь на тиждень і зроблю це сама. З тобою все гаразд?

Щоразу, чуючи її голос, я почувався, наче ми розійшлися лише кілька днів до цього. Я підтвердив, що зі мною все добре, і я візьму ту посвідку, але просто забув про неї та щойно от згадав. А тоді я зрозумів, чому насправді вона телефонує, і запитав її:

— Метт дзвонив тобі, так?

Декілька секунд вона мовчала.

— Той базіка не має ніякого права…

— Рою, це правда? Сумнівів немає? Ти консультувався в іншого лікаря? Я можу тобі чимось допомогти?

Я почувався ніяково, неначе Діана дізналася про мене щось ганебне. Я сказав їй, що мені її жалість ні до чого. Ба більше, я вважаю, що для неї немає сенсу провести свої останні роки із зомбі, який навіть не пригадуватиме свого імені.

— Ді, я не хочу про це говорити. Ні зараз, ні надалі.

— Я хотіла б приїхати на кілька днів. Мені нема що робити, крім заповнення тієї триклятої пенсійної заявки, і навіть це може зачекати.

— Ні.

— Рою, будь ласка.

— Ді, я живу не сам.

— Раніше ти нічого про це не говорив.

— Вона переїхала на минулому тижні. Ми зустрілися два місяці тому. Її звати Леонора Філліс, вона з Луїзіани.

— Леонора Філліс, із Луїзіани… Міг би і сказати Мінні Маус із Діснейленду. Я тобі не вірю, Рою. Ти живеш сам відтоді, як ми розлучилися.

— Я серйозно, Ді.

— Рою, чому ти це робиш?

— Мушу покласти слухавку, пробач. Я візьму ту посвідку, обіцяю.

— Я їду, Рою.

— Не роби цього, Ді. Будь ласка.

Я поклав слухавку, ліг на диван, стиснувши повіки, поки вони не почали боліти й очі не почали сльозитися.

Міжрасові пари не були звичним явищем на початку сімдесятих років, навіть на північному сході. Я пам’ятав погляди, якими нас обдаровували, коли ми заходили в бар, деякі з них ворожі, деякі — обурені. Були також підозріливі погляди, ніби ми з Діаною закохалися, щоб щось довести. Ми обоє мали з цим змиритися, і я принаймні втішав себе тим, що мені ніколи не доведеться проводити Різдво з родичами дружини в штаті Массачусетс. Але пізніше я втратив все, коли приклався до пляшки. Коли я пив, то був не просто брутальний, а підлий. Я любив ображати її, звинувачувати, казати те, що, як я знав, вразить найболючіше. Мій шлунок і досі верне від огиди, коли згадую ті часи.

Забути все це — певне, єдина хороша річ, яку принесе моя хвороба: я припиню думати про ті роки, бо навіть не пам’ятатиму, що таке було насправді.

Я