Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Як скажете, — відповіла я й попрямувала до Бірґера, який досі сидів на землі та чекав. — І Берні… ти розумієш.

— Так, ми подбаємо про полеглих.

***

Ґодо вирішив, що краще буде відступити й повернутися до порівняно безпечної столиці. Прості людиноподібні монстри? Це ще не проблема. Але сумніви щодо успіху цього завдання виникли ще тоді, коли сталася бійка між загоном вчених і відьмою. Тепер, побачивши на власні очі величезного монстра, що попрямував до мерії в центрі площі, він остаточно вирішив тікати. Який сенс слідкувати за загоном вчених, якщо вони, здавалося, навмисно лізуть у пащу цього велетенського створіння?

Він рушив назад тими ж вулицями, намагаючись вслухатися в кожен звук і ігнорувати віддалений плач, схожий на плач немовляти. Страх проникав у його свідомість, змушуючи раз по раз спотикатися об уламки, які вкривали занедбані вулиці. Коли з-за повороту вискочили двоє потвор, його тіло діяло миттєво. Звичайні монстри, яких повно в цьому королівстві. Будь-який вартовий, лише якщо не зовсім вже новачок, впорався б з таким нападом. Та Ґодо не був воїном в латах, не володів достатньо добре зброєю ближнього бою: всадити комусь ножа з-за спини — ось що він опанував добре за своє життя. 

Ґодо кинувся тікати, адже розумів, що без латів чи хоча б кольчуги він лише закуска для цих потвор. Та скільки б він не біг, увесь час, оглядаючись, бачив дві пари зелених очей. Вони не могли його наздогнати, але й не відставали. Та людське тіло не могло тримати такий темп довго, і Ґодо це розумів. На щастя для нього, він уже скоро дістався місця, де вони залишили своїх коней.

Заскочивши до будинку, він швидко закрив за собою двері: трухляві дошки не викликали великої довіри, особливо коли в них почали завдавати удари дві пари рук.

Усі коні були на місці.

— Детмаре!? Ти тут!? — тримаючи двері, прокричав він, але у відповідь почув лише мовчання. — Паскудство!

Детмар мав бути тут, і він-то, зі своєю жагою до битви, точно перебив би цих монстрів і ще попросив би добавки.

У дверях уже утворилася невеликого розміру діра, через яку Ґодо бачив обличчя, що колись давно належали людям. Пощастило, що потвори просто били по дверях, а не штовхали їх, інакше низький Ґодо вже б відлетів кудись разом із дверима.

— Ну тримай, сучаро! — прокричав він парі очей, які були найближче до нього.

Все ще впираючись у двері всім тілом, він націлив арбалет в отвір і спустив тятиву. Одночасно перезаряджаючи арбалет, він глянув в отвір. На якусь мить монстр, що отримав болтом в око, припинив битися у двері, але не минуло багато часу, як він знову на них кинувся. Спершу навіть здалося, що це тільки підсилило жагу монстра вбити Ґодо. 

Найманець-головоріз знав, що потрібно вибити нападнику й друге око також. Сидячи в таверні, Ґодо чув багато розмов від вартових, тому добре розумів слабкі місця цих потвор: виколоти очі, а якщо це не спрацює, то треба або відрубати голову, або достатньо пошкодити мозок. Та й від контрабандистів можна було дізнатися багато цікавого.

Він знову вистрілив, і монстр звалився на землю, зовсім не подаючи ознак свого ненормального життя. Та в ту ж мить друга потвора нарешті змогла розбити двері, і Ґодо довелося відскочити від них і ухопитися за кинджала.

Монстр накинувся на Ґодо одразу, не витрачаючи навіть миті на роздуми. Облізлі кістляві пальці та декілька уцілілих зубів у пащі спробували пустити кров своїй жертві. Але низький Ґодо просто проскочив повз випад монстра йому за спину, під час цього різонувши кинджалом по коліну. Потвора легко була повалена ним на спину та добита парою ударів у очі.

— Хоч ви й тупі, але з людьми однаково простіше, — прошепотів Ґодо, ставши біля монстра.

Увагу головоріза привернув срібний ланцюжок на шиї істоти. Прикраси часто трапляються на цих монстрах, особливо коли вони були в минулому житті заможними міщанами. Ґодо одразу ж потягнувся до коштовності, щоб хоча б так компенсувати собі втрати за невиконане завдання. 

Та він одразу ж через це пошкодував, коли відчув на руці укус монстра. 

— Твою ж…! — Ґодо відскочив від монстра як тільки добив його ще парочкою ударів. 

Цього разу він вже точно був певен, що прикінчив ворога. На пальцях Ґодо красувався ланцюжок, а трішки вище кривавий укус. Але рана не виглядала небезпечною: питання двох тижнів, і загоїться. 

Ще раз випробовувати долю Ґодо не бажав, а тому швидко взявся за повід свого коня та потягнув його назовні, щоб скоріше звалити з клятого Леберехту. Та кінь не рушив з місця, навіть не поворухнувся. Ґодо смикнув його ще сильніше, і тварина завалилася набік, впала наче кам'яна статуя, що не мала жодної гнучкості. Лише в той момент Ґодо зрозумів, що поки відбивався від монстрів, коні взагалі не показували страху та навіть не перебирали копитами, як те роблять коли нервують. 

— Що це ще таке? — пробурмотів він помітивши, що інші коні теж стоять нерухомо, а очі їхні немов мертві, із застиглим у них страхом. 

Задкуючи від коней, Ґодо спіткнувся об тіло щойно вбитої ним потвори. Падіння спершу ще більше налякало його, але також і змусило поглянути на дверний отвір: краще тікати на своїх двох, ніж лишатися в Леберехті. 

Швидко знявши із мертвого коня сумку з їжею, Ґодо вискочив із будинку та вже зібрався бігти за межі міста, а потім і дорогою до Лудвіга, аж поки вистачить сил.